Розділ 1 З першого погляду

— Новою?

— Ні. Гадаю, новою вона була десь на початку шістдесятих, ну, не пізніше кінця п’ятдесятих, — скромно зізнався він.

— Ча… тату, я нічого не тямлю в машинах. Коли щось зламається, я не зможу її полагодити, а слюсар — задорого для мене…

— Белло, клянуся, ця штучка працює, як годинник. Теперішнім машинам далеко до такої якості.

«Штучка», подумала я про себе. Врешті-решт, згодиться як прізвисько у крайньому разі.

— А дешево — це скільки? — поставила я головне запитання. Тут я не могла дозволити собі йти на поступки.

— Сонечко, я вже ніби… так би мовити… купив її для тебе. Як подарунок на входини, — Чарлі крадькома прохально поглянув на мене.

Ого! Машина! Задарма!

— Не варто було, тату. Я сама збиралася купити автівку.

— Мені не шкода. Я хочу, щоб ти була тут щасливою.

Говорячи це, Чарлі дивився просто на дорогу. Йому нелегко було висловлювати почуття вголос. Цю рису характеру я успадкувала від Чарлі. Тож коли я відповідала, мій погляд так само блукав десь попереду машини.

— Дуже мило з твого боку, тату. Спасибі. Я дуже вдячна.

Йому не обов’язково знати, що для мене щастя й Форкс — поняття несумісні. Він не повинен страждати, як я. А дарованій машині в зуби, чи то пак, у двигун не заглядають.

— Ну, от ти і вдома, — пробурмотів Чарлі, зніяковівши від моєї вдячності.

Дорогою ми перекинулися парою слів про погоду, яка, звісно, була дощовою. На цьому розмови закінчилися. Ми мовчки дивились у вікна.

Мушу визнати, краса навколо була неймовірна. Все зеленіло — мох укривав стовбури дерев, серпанком звисав із гілок. На землі росла папороть. Навіть повітря відливало смарагдами, просочуючись крізь листя.

Забагато зелені. Чужа планета.

Тим часом ми під’їхали до будинку Чарлі. Він досі мешкав у маленькому будиночку на дві спальні, котрий вони з мамою придбали відразу по весіллі. Навіть не відразу, просто за час шлюбу, бо після «відразу» не було нічого. Тут, прямо на вулиці перед незмінним будинком, була припаркована моя нова — в сенсі, нова для мене — машина. Вона мала вицвіло-червоний колір, великі, квадратної форми крила і схожу на цибулину кабіну водія. На мій подив, авто мені сподобалося. Я не знала, як воно поведеться на дорозі, але могла уявити себе за його кермом. Плюс воно належало до поважних залізних монстрів, які неможливо розтрощити. Такі машини без жодної подряпини зазвичай красуються на місці аварії в оточенні куп металобрухту, що колись були іномарками.

— Ого, татку, яка краса! Дякую!

Тепер огидне завтра буде трішки менш жахливим. Мені не доведеться обирати між прогулянкою у дві милі під дощем до школи і поїздкою у машині шефа поліції.