Розділ 1 З першого погляду

Чарлі однією рукою незграбно пригорнув мене, коли я перечепилася, спускаючись із трапа.

— Радий бачити тебе, Білко, — сказав він, усміхаючись і воднораз підхоплюючи мене і не даючи впасти. — Ти зовсім не змінилася. Як поживає Ренé?

— З мамою все добре. Я теж рада тебе бачити, тату, — (мені не дозволяли називати його «Чарлі» в лице).

У мене було небагато валіз. Більша частина мого одягу не годилася для штату Вашингтон. Ми з мамою витягнули на світ Божий усі можливі й неможливі запаси, щоб поповнити зимовий гардероб, та він від того ненабагато збільшився. Мої пожитки легко помістились у багажник поліцейської автівки.

— Я саме знайшов хорошу для тебе, цілком пристойну машину — дешевше не буває, — заявив Чарлі, перш ніж ми встигли пристебнути ремені.

— Яку машину? — мене збентежили слова «хорошу для тебе». А не для мене вона «не хороша»?

— Ну, власне, це пікап — «шевроле».

— Де ти його знайшов?

— Пам’ятаєш Біллі Блека з Ла-Пуша?

(Ла-Пуш — крихітна індіанська резервація на самому узбережжі.)

— Ні.

— Колись улітку він ходив із нами на риболовлю, — підказав Чарлі.

Принаймні я збагнула, чому не пам’ятаю Біллі. Я доклала чимало зусиль, щоб стерти з пам’яті болісні й неприємні спогади.

— Він зараз в інвалідному візку, — вів далі Чарлі у відповідь на моє мовчання, — авто йому не потрібне, от він і запропонував віддати його задешево.

— Якого машина року?

На обличчі Чарлі було написане відчайдушне сподівання, що я не поставлю цього запитання.

— Знаєш, Біллі добряче попрацював над двигуном, йому не більше двох-трьох років, чесно.

Сподіваюсь, Чарлі не був про мене настільки низької думки, щоб очікувати, ніби тут я легко здамся.

— Коли він її купив?

— Думаю, у вісімдесят четвертому.