Розділ 24 Глухий кут

Знадобилася коротка секунда, щоб він прочитав жах у моїх очах.

— Не залишу, — урочисто пообіцяв Едвард і всміхнувся. — Я по дрімаю.

Він підвівся з твердого пластикового стільця, що стояв біля ліжка, і вмостився на оббитому бірюзовим шкірозамінником кріслі з відкидною спинкою. Максимально опустив спинку, заплющив очі й завмер нерухомо, як статуя.

— Не забувай дихати, — саркастично прошепотіла я. Він глибоко вдихнув, не розплющуючи очей.

Тим часом я почула мамине наближення. Вона з кимось розмовляла, мабуть, із медсестрою, у неї був утомлений і засмучений голос. Мені захотілося зіскочити з ліжка, побігти до неї, заспокоїти, пообіцяти, що все буде гаразд. Та я була не в тому стані, щоб стрибати й бігати, тому я чекала, згораючи від нетерпіння.

Зі скрипом відчинилися двері, вона протиснулася середину.

— Мамо! — прошепотіла я, голос переповнювали любов та полегшення.

Вона зауважила в кріслі нерухому Едвардову фігуру й навшпиньках підійшла до мене.

— Він ніколи не відходить від неї, еге ж? — пробурмотіла вона сама до себе.

— Мамо, я така рада бачити тебе!

Вона нахилилася, щоб ніжно мене обійняти, я відчула, як на щоку впало кілька теплих сльозинок.

— Белло, я так засмутилася!

— Вибач мені, мамо. Але зараз усе в нормі, все добре, — заспокоїла я її.

— Я щаслива, що нарешті бачу, як ти розплющила свої оченята, — сіла вона на краєчок ліжка.

Я раптом усвідомила, що не маю гадки, який сьогодні день.

— Як довго я була непритомна?

— Сонечко, сьогодні п’ятниця, ти довго не приходила до тями.

— П’ятниця? — отетеріла я, намагаючись пригадати, який день тижня був, коли… та я не хотіла думати про це.

— Довелося на якийсь час приспати тебе, сонечко, у тебе багато травм.

— Я знаю.