Розділ 11 Ускладнення

— Жодного шансу. Сьогодні питання ставитиму я.

— Ой, я забула. Що ви волієте знати? — зморщила я лоба. Не уявляю, що, пов’язане зі мною, могло б зацікавити його.

— Який твій улюблений колір? — запитав він із похмурим виразом обличчя.

Я закотила очі.

— Він змінюється щодня.

— Який твій улюблений колір сьогодні? — серйозно перепитав він.

— Напевно, коричневий.

Як правило, я вдягаюся відповідно до настрою. Він фиркнув, нарешті розслабивши насуплену міну.

— Коричневий? — повторив скептично.

— Так. Коричневий — теплий колір. Я сумую за ним. Все, що має бути коричневим: стовбури дерев, каміння, бруд, — тут вкрите соковитою, в’язкою зеленню, — поскаржилась я.

Здається, маленька розгнівана тирада справила неабияке враження. Едвард замислився на хвильку, дивлячись мені прямо у вічі.

— Ти маєш рацію, — серйозно виголосив він. — Коричневий колір — теплий, — він потягнувся швидко, водночас наче вагаючись, і відкинув моє волосся з плеча на спину.

Тим часом ми приїхали до школи. Шукаючи, де припаркуватися, він обернувся до мене.

— Що у тебе зараз у плеєрі? — запитав він похмуро, ніби вимагав зізнатися у вбивстві.

Я пригадала, що там досі стоїть подарований Філом диск. Коли я сказала назву гурту, Едвард криво усміхнувся, в очах промайнув дивний вираз. Він відчинив відділення, розташоване під автомобільним CD-плеєром, витягнув один із приблизно тридцяти дисків, напханих у маленький ящичок, і віддав мені.

— Проміняєш Дебюссі на це? — запитально звів він брову. Такий самий диск. Я оглянула знайому обгортку, не підводячи очей.

Решта дня пройшла приблизно у тому ж дусі. І поки Едвард проводив мене на англійську, і коли ми зустрілися після іспанської, і протягом всього ланчу він безжально розпитував про кожну найневажливішу подробицю мого існування. Фільми, які я люблю і терпіти не можу, невелику кількість місць, де бувала, і безліч тих, котрі мрію відвідати, і книжки, книжки, ще раз книжки.

Складно пригадати, коли востаннє я так багато говорила. Частіше, ніж хотілося б, я почувалася ніяково, переконана, що навіюю на Едварда нудьгу. Та неймовірна зосередженість, написана на його обличчі, і нескінченний потік запитань підштовхували мене продовжувати. У переважній більшості запитання були легкими, лише кілька змусили почервоніти — хіба мені довго. Коли це траплялося, на мене висипалася додаткова купа запитань.

Наприклад, коли Едвард захотів дізнатися мій улюблений дорогоцінний камінь, я, не подумавши як слід, бовкнула «топаз». Він бомбардував запитаннями із такою швидкістю, наче я проходила один із психологічних тестів, у яких ти повинен відповідати перше, що спаде на думку. Не сумніваюся, він продовжив би рухатися вниз по списку в голові, яким керувався, якби не клятий рум’янець. Обличчя почервоніло, тому що донедавна моїм улюбленим каменем був гранат. Поїдаючи поглядом топазові очі, неможливо було не пригадати причину раптової зміни смаку. Природно, Едвард не заспокоївся, доки я не зізналася, чому зашарілася.

— Скажи мені, — зрештою наказав він потому, як умовляння виявилися безрезультатними — тільки тому, що я постійно дивилася куди завгодно, лише не на нього.