Розділ 11 Ускладнення

— Тільки не кажи, що знову підслуховував! — запанікувала я. Гарний гумор випарувався миттєво, як і з’явився.

— Як голова? — невинно поцікавився він.

— Ти неможливий! — розвернулась я і попростувала у напрямку стоянки, хоча на той момент не виключала, що додому йтиму пішки.

Він легко мене наздогнав.

— Це ти згадала, що я ніколи не бачив тебе на фізкультурі. Мені стало цікаво.

Не схоже, щоб він розкаювався у скоєному; я проігнорувала його.

До авта ми йшли мовчки. З мого боку мовчання пашіло люттю і збентеженням. Довелося зупинитися за кілька кроків від машини — її оточував натовп учнів, самих хлопців. Потім я зрозуміла, що вони стовбичили не навколо «вольво». Насправді центром живого кола, яке, безперечно, мордувала пристрасна заздрість, була червона, з відкидним верхом автівка Розалії. Жоден із хлопців не відірвав очей від об’єкта захоплення, коли Едвард прослизнув між ними, щоб відчинити двері. Я похапцем впала на пасажирське сидіння. Звісно, ніхто не помітив мене.

— Претензійно, — пробурмотів він.

— Що за марка? — запитала я.

— М3.

— Я не передплачую «За кермом». Скажи по-людськи.

— BMW, — він закотив очі, намагаючись здати назад, не переїхавши автолюбителів.

Я кивнула. Чула-чула про таку тачку.

— Ти ще гніваєшся? — поцікавився він, обережно маневруючи до виїзду.

— Звичайно! Він зітхнув.

— Пробачиш мені, якщо я вибачуся?

— Можливо… коли ти щиро визнаєш свою неправоту. І пообіцяєш ніколи більше так не робити, — наполягла я.

Раптом його очі пронирливо зблиснули.

— А що коли я визнаю помилку й погоджуся поїхати на твоїй машині у суботу? — вирішив він остаточно мене нокаутувати.

Я подумала та дійшла висновку, що кращої пропозиції годі й чекати.