Розділ 10 Допити

— Ти помиляєшся. Я підвела голову, щоб зустрітися з ніжним поглядом.

— Ти не знаєш, — пошепки не погодилась я, із сумнівом похитавши головою, хоча від його слів серце ледве не вискочило із грудей. Як мені хотілося, щоб це було правдою!

— Чому ти так думаєш? — рухливі топазові очі проникливо дивилися прямо у душу, здавалося, марно намагаючись витягнути правду просто з моєї голови.

Я втупилася в Едварда, намагаючись при цьому зберегти чіткість мислення і знайти спосіб все пояснити. Поки я відчайдушно копирсалася у голові в пошуках годящих слів, Едвард почав виказувати ознаки нетерпіння, насупився, збентежений моїм мовчанням. Я забрала руку із шиї і підняла палець догори.

— Мені треба подумати, — зауважила я. Судячи з виразу, йому полегшало — він зрадів, що я взагалі збираюся відповідати.

Я поклала праву руку на стіл, поряд із лівою, щоб мої долоні зустрілися. Витріщилася на руки, сплітаючи пальці у замочок і розплітаючи, і врешті-решт заговорила.

— Ну, якщо забути про очевидне, інколи… — завагалась я. — Не впевнена, не вмію читати думки, та інколи складається враження, що ти маєш на увазі «до побачення», хоча говориш нібито зовсім інше.

Це було найточніше вербальне втілення страждання, у яке час від часу занурювали мене Едвардові слова.

— Проникливо, — прошепотів він, підтверджуючи побоювання і змушуючи вищезгадане страждання виринути на поверхню. — Одначе в цьому криється причина твоєї помилки, — почав пояснювати він, аж раптом примружився. — Що ти хотіла сказати словом «очевидне»?

— Господи, поглянь на мене, — (абсолютно зайва пропозиція, він не зводить із мене очей). — Я звичайна пересічна людина — ну, хіба що за винятком здатності притягувати погане, як ті кілька випадків, коли я ледве не загинула, і майже інвалідної незграбності. І подивися на себе, — повела я рукою у бік приголомшливо досконалої істоти.

На мить його брова розгнівано поповзла вгору, потім вирівнялася. В очах забриніло розуміння.

— Знаєш, ти маєш не цілком правильне уявлення про себе. Я визнаю, ти ідеальний магніт для неприємностей, — похмуро захихотів він, — проте ти не чула думок кожної особи чоловічої статі у свій перший шкільний день.

Я ошелешено кліпнула.

— Не можу повірити… — тихо пробурмотіла я.

— Повір мені бодай цього разу — ти незвичайна!

Моя ніяковість виявилася сильнішою за задоволення від того, як він подивився на мене, кажучи це. Я хутко нагадала свій початковий аргумент.

— Не я намагаюся відшити тебе, — підкреслила я.

— Ну, чому ти не хочеш зрозуміти? Це доводить мою правоту. Ти дуже дорога мені, бо якщо я зможу, — він похитав головою, здається, борючись із думкою, — якщо покинути тебе буде правильно, я ладен зробити боляче собі, щоб уберегти від страждань і небезпеки тебе.

Я пильно поглянула на нього.

— Ти не припускаєш, що я вчинила б аналогічно?