Розділ 10 Допити

— Еммет найбільше полюбляє полювати на ведмедів ранньої весни. Вони дратівливіші, ніж зазвичай, коли прокидаються від зимової сплячки, — посміхнувся Едвард, очевидячки, пригадавши щось кумедне.

— Що може бути веселішим за розлюченого гризлі, — погодилась я, киваючи.

Він тихо засміявся, похитавши головою.

— Будь ласка, скажи мені, що ти думаєш насправді.

— Намагаюся уявити, але не можу, — зізналась я. — Як ви полюєте на ведмедів без зброї?

— А-а-а, у нас є зброя, — блискучі зуби сяйнули у короткій загрозливій посмішці. Я намагалася стримати тремтіння, перш ніж воно мене викаже. — Тільки трохи іншого плану, ніж те, яке мають на увазі автори мисливських правил. Якщо ти бачила по телевізору напад ведмедя, можеш уявити, як полює Еммет.

Тепер уже дрож, що блискавкою промчав униз по хребту, стримати не вдалося. Я крадькома блимнула в протилежний кінець кафетерію на Еммета, вдячна долі, що він не дивиться на мене. Численні ремені м’язів, що оперізували його руки і торс, дивним чином видалися грізнішими, ніж завжди.

Едвард прослідкував за моїм поглядом і тихо хихотнув. Я кволо подивилася на нього.

— Ти теж схожий на ведмедя? — неголосно поцікавилась я.

— На пуму — принаймні так кажуть, — безтурботно відповів він. — Мабуть, наші уподобання говорять самі за себе.

Я зробила спробу всміхнутися.

— Мабуть, — повторила я. У голові нуртували прямо протилежні картинки, котрі ніяк не вдавалося зібрати докупи. — Мені часом не можна подивитися, як ви полюєте?

— Ні! Це виключено! — обличчя зненацька побіліло, в очах спалахнула неконтрольована лють. Я смикнулася вбік, шокована і — хоча нізащо не зізналася б — злякана його реакцією. Він також відхилився назад, складаючи руки на грудях.

— Я дуже злякаюся? — запитала я, коли оволоділа голосом.

— Якби річ була в цьому, я взяв би тебе з собою сьогодні ввечері, — в’їдливо зазначив він. — Тобі потрібна здорова доза страху. Це не принесло б нічого, крім користі.

— Тоді чому? — присікалась я, намагаючись не звертати уваги на розлючений вираз.

Довгу хвилину він не зводив із мене очей.

— Потім, — зрештою змилостивився він. Одним граційним рухом звівся на ноги. — Ми спізнимося на урок.

Я кинула оком навколо, здивовано помітивши, що він має рацію. Кафетерій майже повністю спорожнів. Коли я поруч з Едвардом, місце й час перетворюються на розмиту пляму — неважко загубити їм лік. Я скочила з місця, хапаючи сумку, що висіла на спинці стільця.

— Гаразд, потім, — погодилась я. І я не забуду.