Розділ 10 Допити

— Занадто сильно, — прошепотіла я. — Більше, ніж я йому. Не знаю, як цьому зарадити, — зітхнула я, знову почервонівши.

На щастя, містер Ворнер викликав Джесику. До кінця уроку їй більше не трапилася нагода продовжити допит. Тільки-но пролунав дзвінок, я пішла у контратаку.

— На англійській Майк запитав мене, чи ти розповідала про понеділок, — мовила я.

— Серйозно?! Що ти сказала? — ледве не задихнулася вона, відразу забувши про мене з Едвардом.

— Я відповіла, що ти розказувала, як ви чудово провели час. Здається, він зрадів.

— Скажи мені точно його слова, і дослівно, що ти відповіла!

Решта дороги проминула за аналізом структури речень, левову частку іспанської ми присвятили найдетальнішому відтворенню Майкової міміки. Нізащо в світі не займалася б довго такою дурнею, якби не побоювання, що в іншому разі розмова повернеться у небезпечне русло.

Потім пролунав дзвінок на обід. Коли я зірвалася з місця, абияк запихаючи книжки до сумки, мій піднесений настрій не залишився непоміченим.

— Сьогодні за ланчем ти сидітимеш не з нами, правда? — припустила вона.

— Поживемо — побачимо.

Не можу бути стовідсотково впевнена, що Едвард не зникне, поставивши мене у незручне становище.

Та за дверима іспанського кабінету, прихилившись до стіни, чекав на мене Едвард Каллен, більше схожий на грецького бога, ніж на людину. Джесика зиркнула на нього, закотила очі й залишила нас.

— До зустрічі, Белло, — багатозначно прощебетала вона. Можливо, доведеться вимкнути звук у телефоні.

— Привіт! — сказав він водночас задоволено й роздратовано. Жодних сумнівів, підслуховував нас.

— Привіт!

У голову не лізла годяща тема для розмови, Едвард мовчав — очікував свого часу, вирішила я, тому прогулянка до кафетерію минула без слів. Іти поруч із Едвардом у тисняві й штовханині обідньої перерви — наче повернутися у перший день у школі. Всі витріщаються.

Він мовчки приєднався до черги, хоча допитливий погляд ковзав по моєму обличчю що кілька секунд. Мені здалося, що роздратування бере гору над задоволенням, стаючи домінантною емоцією. Я почала нервово гратися змійкою на куртці.

Він підійшов до прилавка і вщерть заповнив тацю.

— Що ти робиш? — запротестувала я. — Сподіваюся, це все не для мене?

Він похитав головою, збираючись платити за їжу.