Розділ 10 Допити

Почервоніла й роздратована, влетіла я до класу. Викрутень ходячий, от він хто. Ще більше переймаючись, що скажу Джесиці, я сіла на постійне місце й щосили жбурнула сумку на парту.

— Доброго ранку, Белло! — привітався сусіда, Майк. Я подивилася на нього: він мав незвичний вигляд, майже відсторонений. — Як з’їздили у Порт-Анджелес?

— Усе минуло… — (ех, немає на світі слів, щоб описати вчорашній день), — чудово, — непереконливо закінчила я. — Джесика придбала відпадну сукню.

— Вона не розповідала про нашу вечерю? — поцікавився він. Зауваживши, як заблищали у Майка очі, я посміхнулася, радіючи, що розмова завернула в цей бік.

— Вона казала, що ви чудово провели час разом, — запевнила я.

— Чесно? — загорівся він.

— Щоб мені з місця не зійти.

Тут містер Мейсон почав урок, закликавши клас до тиші й наказавши здавати письмові роботи. Англійська та правознавство промайнули, як одна суцільна пляма. Думки постійно крутилися навколо того, як пояснити все Джесиці й чи справді Едвард слухатиме мене, читаючи думки моєї співрозмовниці. Маленький геній буває досить незручним — коли не рятує мені життя.

До кінця другого уроку туман майже розсіявся, та день не став світлішим — вгорі ходили низькі гнітючі хмари. Я щасливо всміхнулася небу.

Звісно, Едвард не помилився. Коли я зайшла на тригонометрію, Джесика сиділа на задньому ряду, ледве не падаючи зі стільця від нетерплячки. Я неохоче попрямувала до неї, переконуючи себе, що чим швидше пройду через це, то краще.

— Розкажи мені все! — закомандувала вона, не встигла я сісти.

— Що ти хочеш знати? — ухилилась я від прямої відповіді.

— Що трапилося минулого вечора?

— Едвард пригостив мене вечерею і відвіз додому.

Вона явно скептично витріщилася на мене.

— Як ти дісталася додому так швидко?

— Він їздить як навіжений. Це було щось страшне й сумне, — (сподіваюся, він слухає).

— Це було типу побачення — ви домовлялися зустрітися там?

Я про таке й не думала.

— Ні, я дуже здивувалася, побачивши його у Порт-Анджелесі.