Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Володарю, вже двічі я чув про Стежину Мертвих. Що це таке? І куди нею пішов Бурлака… тобто Араґорн?

Теоден зітхнув, але відповідати не квапився ніхто, аж нарешті заговорив Еомер:

— Ми не знаємо, і на серці нам важко. А щодо Стежини Мертвих, ти сам уже ступив на неї. Ні, це не просто лиховісні слова! Дорога, якою ми піднялися, веде до Воріт, он там у Дімгольті. А що за ними — не знає ніхто.

— Так, не знає ніхто, — сказав Теоден. — Але прадавня легенда, яку тепер згадують рідко, зберігає деякі відомості. Якщо вірити старим переказам, які в роду Еорла передавали від батька до сина, то Ворота під Двіморберґом ведуть таємним шляхом попід горою до невідомої мети. Але ніхто не наважувався розкрити їхню таємницю, відколи Балдор, син Брего, ввійшов у Ворота, й ніколи опісля не бачили його серед живих. Зопалу поклявся він розкрити таємницю, випивши ріг вина на бенкеті, влаштованому Бреґо на честь побудови Золотого Палацу, і високий престол залишився без спадкоємця.

Кажуть, що від Чорних Років охороняють цей шлях Мертві й нікого живого не пропустять до своїх потаємних палат; але часом вони самі виходять і тінями спускаються кам'яною дорогою. Тоді мешканці Гірського Скиту зачиняють двері, завішують вікна і тремтять від страху. Та Мертві з'являються рідко, тільки в часи великого неспокою і смертельної небезпеки.

— Однак у Гірському Скиті говорять, — тихо мовила Еовіна, — що зовсім нещодавно безмісячної ночі тут пройшло велике військо в дивному спорядженні. Звідки воно з'явилося, ніхто не знає, та воїни піднялися кам'яною дорогою і зникли в горі, ніби поспішаючи на домовлену зустріч.

— Тоді чому туди поїхав Араґорн? — запитав Мері. — Невже нічого не відомо?

— Хіба що він розказав щось тобі як його другові, — сказав Еомер, — якщо ж ні — то нікому зі живих на цій землі його мета не відома.

— Мені здалося, він дуже змінився з часу нашої першої зустрічі в королівському палаці, — зазначила Еовіна. — Спохмурнів, постарішав. Ніби приречений, ніби той, кого покликали Мертві.

— Можливо, його і покликали, — сказав Теоден. — Моє серце підказує, що я його вже ніколи не побачу. Однак він — із королівського роду, і призначення його — високе. І цим треба втішитися, доню, бо я бачу, ти переймаєшся долею цього гостя й утіха тобі потрібна. Розповідають, що коли еорлінги прийшли сюди з Півночі й піднялися до витоків Сніжного, шукаючи місця для укріплень, то Бреґо і його син Балдор піднялися сходами до Криївки і так і застигли перед воротами. На порозі сидів старий, чий вік було не вгадати; колись високий і поважний, він уже був зморщений, наче вивітрений камінь. І вони справді сприйняли його за камінь, бо він не ворушився і не говорив ані слова, аж доки вони не спробували ввійти. І тоді, немов із-під землі, зазвучав голос старого, і, на їхній подив, промовив він західною мовою: «Шлях закрито».

Тоді вони зупинились і глянули на нього, і зрозуміли, що він усе ще живий; але він не дивився на них. «Шлях закрито, — повторив натомість. — Його проклали ті, хто нині мертвий, і мертві стережуть його, доки не настане час. Шлях закрито».

«А коли ж настане той час?» — запитав Балдор. Але відповіді не одержав. Бо старий тієї ж миті помер і впав долілиць; і вже нічого не дізналися вони про давніх мешканців гір. Можливо, зараз настав той рокований час, і Араґорн зможе пройти.

— Але як перевірити, не переступивши порогу, настав той час чи ні? — сказав Еомер. — Я, наприклад, не пішов би туди, хоч би навіть усе військо Мордору стояло переді мною, а я був сам-один і не мав іншого порятунку. Як шкода, що в цю тяжку годину фатальний настрій охопив такого витязя! Хіба мало нечисті гуляє на землі, щоб іти шукати її під землею? Війна от-от спалахне.

Він замовкнув, бо ззовні долинув шум, і хтось чоловічим голосом назвав ім'я Теодена, а вартові розпитували його.

Невдовзі капітан Сторожі відхилив завісу:

— До вас посланець із Ґондору, володарю. Просить допустити його негайно.

— Запрошуй! — сказав Теоден.

Увійшов високий чоловік, і Мері мало не скрикнув, бо на якусь мить йому здалося, що то повернувся живий Боромир. Придивившись, він зрозумів, що це незнайомець, хоча схожий на Боромйра, ніби його родич, такий самий високий, сіроокий і гордий. Одягнутий він був у дорожній темно-зелений плащ поверх тонкої кольчуги, на шоломі його сяяла срібна зірочка. У руці він тримав чорноперу стрілу зі сталевим наконечником, пофарбованим на червоно.

Він опустився на одне коліно і подав стрілу Теоденові:

— Вітаю тебе, правителю рогіримів, друже Ґондору! Я — Гірґон, гонець Денетора — вручаю тобі це знамення війни. Ґондор потребує допомоги. Рогірими не раз приходили на поміч, але нині правитель Денетор просить зібрати всі ваші сили і прибути якнайшвидше, інакше Ґондор упаде.