Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Володар Перстенів

Королівський загін виїхав на край урвища, і дорога повела некрутим схилом крізь розщелину між скелями і нарешті вийшла на широке нагір'я. Звалося воно Фірієнфельд — зелена полонина, поросла травою та вересом, високо над глибоким руслом Сніжного, і обступали її великі гори: на півдні — Твердий Ріг, на півночі — зубчастий, мов пилка, хребет Ізенсаґи, а між ними, навпроти вершників, — похмура чорна стіна Двіморберґу, Гори Привидів, що виринала з крутих схилів, укритих темними соснами. Рівнину перетинав подвійний ряд необтесаного каміння, який тікав у сутінки і зникав між деревами. Хто наважувався ступати на цю дорогу, доходив до чорного Дімгольту під Двіморберґом — до грізної кам'яної колони та роззявленої темряви заборонених воріт.

Такий був темний Гірський Скит, творіння давно забутого народу. Ім'я його втрачене, і жодної пісні чи легенди не збереглось у пам'яті. Ніхто з роганців не знав, із якою метою його збудували: як селище, таємний храм чи могилу королів. Люди працювали тут за Чорних Років, іще до того, як до західних берегів причалив перший корабель чи дунадани заснували Ґондор; і тепер їх не стало, тільки старі Пукелі залишились і далі сидіти на закрутах дороги.

Мері розглядав ряди каменів: вивітрені та чорні, деякі похилилися, якісь попадали, а інші потріскались і розсипалися, камені виглядали, як ряди старих з'їджених зубів. Йому кортіло знати, навіщо вони, і також він сподівався, що король не поїде в темряву, куди вони вели. Потім він помітив групки наметів і шатер по обидва боки кам'яного шляху, та стояли вони не під деревами, а навпаки, здавалося, притискалися до урвища. Більше їх купчилося праворуч, де Фірієнфельд був ширший; а ліворуч стояв менший табір із високим шатром посередині. Звідти назустріч їм виїхав вершник, і вони звернули з дороги.

Коли під'їхали ближче, Мері побачив, що то жінка з довгими косами, які виблискують у сутіні, але вона була в шоломі, захищена кольчугою та підперезана мечем.

— Вітаю тебе, правителю Марки! — вигукнула вона. — Усім серцем радію, що ти повернувся!

— Вітаю і тебе, Еовіно, — відповів Теоден, — з тобою все гаразд?

— Так, усе, — відповіла вона; тільки Мері здалося, що голос її виказав: скидалося на те, що вона плаче, якщо може плакати дівчина з таким суворим обличчям. — Усе гаразд. Дорога була втомлива для людей, відірваних від рідних домівок. Були нарікання, бо вже давно війна вигнала нас із зелених полів; але тим усе і обмежилося. Тепер маємо лад, як бачиш. А для тебе приготований нічліг, бо мене повідомили про всі новини та годину твого приїзду.

— Отже, приїжджав Араґорн, — сказав Еомер. — Він усе ще тут?

— Ні, його немає, — сказала Еовіна, відвертаючись і дивлячись на гори, які темніли на сході та півдні.

— Куди він поїхав? — запитав Еомер.

— Не знаю, — відповіла вона. — Він прибув уночі й від'їхав учора вранці, коли сонце ще не зійшло над вершинами. Його нема.

— Ти засмучена, доню, — сказав Теоден. — Що трапилося? Скажи, чи він говорив про ту дорогу? — Король указав рукою на темний шлях між каміннями до Двіморберґу. — Про Стежину Мертвих?

— Так, володарю, — відповіла вона. — І він пішов у темряву, з якої ніхто не повертається. Я не змогла його відрадити. Його нема.

— Отож, наші дороги розійшлися, — сказав Еомер. — Він загинув. Муситимемо їхати без нього, хоч надія наша й ослабне.

Вони поволі та мовчки проїхали високогірним вересовим лугом і зупинилися біля королівського шатра. Мері побачив, що все вже приготовано і навіть про нього не забули. Біля помешкання короля розклали невеличкий наметик; там гобіт сидів на самоті, а повз нього проходили люди, збираючись до короля на нараду. Настала ніч, ледь помітні вершини гір на заході коронували зорі, та схід був темний і порожній. Кам'яний шлях поступово розтавав у темряві, а далі, чорніша від ночі, нависала широченна тінь Двіморберґу.

— Стежина Мертвих, — бурмотів він сам до себе. — Стежина Мертвих? Що все це означає? Усі мене покинули. Усіх кудись закинув фатум: Ґандалфа з Піпіном — на війну на Сході, Сема та Фродо — в Мордор, Бурлаку, Ґімлі та Леґоласа — на Стежину Мертвих. Мабуть, незабаром і моя черга. Цікаво, про що вони радяться і що збирається робити король. Бо тепер я мушу йти разом із ними.

Отак снуючи похмурі думки, він раптом пригадав, що дуже голодний, і зібрався йти пошукати, чи ще хтось у цьому незнайомому таборі має таку саму потребу. Але цієї миті заграла сурма, і його, королівського зброєносця, покликали прислуговувати при столі в короля.

У глибині шатра вишиваними килимами відгородили невеликий простір, застелили його шкірами; і там за невеликим столиком сиділи Теоден, Еомер, Еовіна та Дунгер із Гірського Скиту. Мері стояв за спиною короля, щоби прислуговувати, аж нарешті старий, перервавши глибоку задуму, обернувся до нього і посміхнувся.

— Іди сюди, пане Меріадоку! — сказав він. — Не пасує тобі стояти. Сідай біля мене, поки я на своїй землі, й розваж моє серце розмовою.

Гобіта посадили ліворуч від короля, та ніхто нічого не просив розповідати. Говорили взагалі мало, їли та пили здебільшого мовчки, аж поки нарешті, зібравшись із духом, Мері не поставив запитання, яке вже давно мучило його:

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володар Перстенів» автора Толкін Дж. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ“ на сторінці 25. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи