Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

град Морських королів на Півдні

ворог оточує, спалює люто.

Доля вела їх. Тьма їх забрала,

стук копит розтанув в імлі,

згаснув у тиші, — в пісні співають.

Коли король прибув до Едораса, темніло, хоча насправді був лише полудень. Тут він затримався ненадовго, і до війська приєдналося близько шести десятків вершників, котрі запізнилися на збір. Пообідавши, він зібрався їхати далі й побажав своєму зброєносцеві на прощання всього найкращого. Та Мері знову почав благати взяти його зі собою.

— Як я вже говорив, ця подорож не для таких коней, як Стибба, — сказав Теоден. — І в тій битві, яка чекає на нас на рівнинах Ґондору, нічого робити тобі, пане Меріадоку, хоча ти і зброєносець і відвага твоя більша за твій зріст.

— Ну, хтозна, — заперечив Мері. — І хіба не для того, володарю, ти взяв мене за зброєносця, щоби я був при тобі? А ще я не хочу, щоб у піснях про мене згадували тільки як про того, кого завжди залишали позаду.

— Я взяв тебе за зброєносця задля твоєї ж безпеки, — відповів Теоден, — і щоби ти був під рукою. Та для вершників ти будеш зайвим тягарем. Якби битва відбувалася перед моїми воротами, можливо, твої подвиги оспівали би менестрелі; та до Мундбурґа, де править Денетор, сто дві ліги. Це — моє останнє слово.

Мері вклонився і засмучено пішов геть, оглядаючи шеренги воїнів. Загони вже готувалися рушати: підтягували попруги, перевіряли сідла, поплескували коней; дехто стурбовано поглядав на низьке небо. Один вершник непомітно підійшов до гобіта і шепнув йому на вухо:

— У нас кажуть: де бажання, там і спосіб, — і я сам пересвідчився в цьому. — Мері підвів очі й побачив, що це той самий юний вершник, котрого він помітив уранці. — Ти хочеш їхати слідом за правителем Марки — це написано в тебе на обличчі.

— Хочу, — сказав Мері.

— Тоді їдьмо зі мною, — сказав вершник. — Я посаджу тебе поперед себе і прикрию плащем, доки не від'їдемо далеко і темрява ще не почорнішає. Таким бажанням не можна нехтувати. Ні з ким уже не говори, ходімо!

— Дуже тобі дякую! Дякую, пане, хоч і не знаю твого імені.

— Не знаєш? — тихо сказав вершник. — Тоді називай мене Дернгельм.

І сталося так, що, коли король вирушив у похід, перед Дернгельмом сидів гобіт Меріадок, але великий сірий жеребець Вихор не відчув зайвої ваги: Дернгельм важив менше за інших чоловіків, хоча був гнучкий і міцно збитий.

Рушили в ніч. Заночували в заростях верб за дванадцять ліг від Едораса, де Сніжний впадає в Енту. А тоді далі — через Фолд і через Багномежжя, де праворуч великі діброви вкривали гірські схили під тінню темного Галіфірієну, вздовж кордонів Ґондору, — і тумани клубочилися ліворуч на болотах довкола гирла Енти. І дорогою до них долинали звістки про війну на Півночі. Поодинокі гінці, заганяючи коней, несли вісті про ворогів, котрі напали на східні кордони, про орків, котрі крокували Роганським Плато.

— Вперед! Уперед! — кричав Еомер. — Запізно звертати з дороги. Ентські болота прикриють наш фланг. Часу немає. Вперед!

Отак Теоден покинув свої володіння, і милю за милею ковтала довга звивиста дорога, і сигнальні вершини пропливали обабіч: Каленад, Мін-Ріммон, Ерелас, Нардол. Але багаття їхні вже не горіли. Сірі землі оповила тиша; а тінь усе густішала, і надія згасала в серцях.

IV. Облога Ґондору