Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Накинувши одяг, Мері визирнув із намету. Світ темнішав. Навіть повітря здавалося бурим, і все довкола було чорно-сіре й не відкидало тіней; стояла цілковита тиша. Суцільна хмара затягнула небо, лише ген на заході, куди доповзали чіпкі пальці пітьми, пробивалося світло. Над головою нависло важке склепіння, понуре та безформне, і світло радше слабшало, ніж ясніло.

Мері побачив багато людей, котрі стояли, дивились угору та перемовлялись; обличчя їхні були сірі та сумні, й дехто був переляканий. З важким серцем гобіт пішов до короля. Гірґон, ґондорський вершник, стояв перед Теоденом, а поруч із ним — іще один чоловік, одягнутий так само, але нижчий на зріст і кремезніший. Коли Мері ввійшов, той саме розмовляв із королем.

— Це хмара з Мордору, правителю, — говорив він. — Вона поповзла вчора, після заходу сонця. З пагорбів Східного Фолду я бачив, як вона розповзалася по небу й усю ніч гналася за мною, поглинаючи зірки. Тепер величезна хмара нависла над усією землею звідси аж до Похмурих Гір, і темрява густішає. Війна почалася.

Король сидів мовчки. Тоді нарешті заговорив:

— Отже, це мусить статися — велика битва нашого часу, в якій багато загине. Та принаймні вже немає потреби ховатися. Ми поїдемо прямою дорогою, відкрито і якомога швидше. Збір починаємо негайно, ні на кого не чекаючи. Чи в Мінас-Тіріті досить припасів? Бо якщо ми так поспішаємо, то мусимо взяти зі собою їжі та води, щоби тільки вистачило до битви.

— У нас дуже великі припаси, — відповів Гірґон. — Тому їдьте необтяжені, тільки якомога швидше.

— Клич гарольдів, Еомере! — звелів Теоден. — Нехай сурмлять збір! Еомер вийшов, і незабаром у Гірському Скиті заграли сурми, а інші відгукнулися на їх звук із долини; та голоси їхні вже не звучали чисто і сміливо, як це видавалося Мері минулої ночі. Глухо, різко та загрозливо завивали вони у важкому повітрі.

Король обернувся до Мері.

— Я іду на війну, пане Меріадоку, — сказав він. — Невдовзі вирушаю в дорогу. Я звільняю тебе від служби, але не від своєї дружби. Залишайся тут і, якщо бажаєш, служи панні Еовіні, яка правитиме моїм народом замість мене.

— Але ж ні, володарю… — затнувся Мері. — Я присягнув тобі на мечі. Я не хочу отак із тобою розлучатися, королю Теодене. І всі мої друзі пішли на війну, мені буде соромно десь відсиджуватись.

— Але ми поїдемо на великих і прудких конях, і, хоча ти відважний, ти не втримаєшся на такій тварині.

— Тоді прив'яжи мене до сідла, або причепи до стремена, або ще щось таке. Бігти туди далеко, та коли я не зможу їхати, то побіжу, навіть якщо зіб'ю ноги та запізнюся на кілька тижнів.

Теоден посміхнувся:

— Уже краще візьму тебе на сідло до Сніжногривого. Але ти бодай поїдеш зі мною до Едораса і подивишся на Медусельд, бо саме тим шляхом я поїду. Туди довезе тебе Стибба, — перегони почнуться, коли виїдемо на рівнину.

Тут підвелася Еовіна.

— Ходімо зі мною, Меріадоку! — сказала вона. — Я покажу тобі твоє спорядження. — Вони вийшли разом. — Єдине прохання висловив Араґорн, — сказала Еовіна, коли вони проходили між рядами наметів, — озброїти тебе для битви. Я зробила все, що змогла. Бо серце моє підказує, що спорядження тобі ще знадобиться.

Вона підвела Мері до одного з наметів для сторожі короля, і зброяр виніс звідти маленький шолом, круглий щит та інше спорядження.

— У нас немає ні кольчуги для твого зросту, — сказала Еовіна, — ні часу викувати нову; та ось візьми міцний панцир зі шкіри, пояс і ніж. Меч же у тебе є.

Мері вклонився, і панна подала йому щит, такий самий, як у Ґімлі, з емблемою білого коня.

— Візьми це спорядження, і нехай тобі щастить у ньому! А тепер прощавай, пане Меріадоку! Втім, можливо, ми ще з тобою зустрінемось.