Розділ «ПРОЛОГ»

Про гобітів

У цій книзі йтиметься здебільшого про гобітів, і з її сторінок читач довідається чимало про їхню вдачу, а дещо і про історію. Деякі відомості про гобітів можна також знайти у вибраних уривках із «Червоної книги Західного Пограниччя», що вже вийшли під назвою «Гобіт». Цю оповідь узято з перших розділів «Червоної книги», яку написав сам Більбо, перший гобіт, який прославився на весь світ; і назвав він ці розділи «Туди і назад», оскільки в них було описано його подорож на Схід і повернення додому — пригоду, яка згодом втягнула всіх гобітів у великі події тієї Епохи, про яку розповідається тут.

Багато хто, однак, захоче ще на самому початку оповіді дізнатися дещо більше про цей дивовижний народ, тим часом не в кожного знайдеться перша книжка. Для таких читачів подаємо кілька найважливіших нотаток вибраного з гобітських переказів, а також коротко переповідаємо першу пригоду.

Гобіти — непримітний, але дуже давній народ, колись набагато чисельніший, аніж нині; люблять вони спокій і тишу, а ще добре оброблену землю: немає для них нічого кращого за впорядковану і доглянуту сільську місцевість. Вони ніколи не розуміли і не любили механізмів складніших, аніж ковальські міхи, водяні млини чи ткацькі верстати, хоча знаряддями користуються досить вправно. Навіть у давнину гобіти зазвичай тримались осторонь від «Великого Народу», як вони нас називали, а сьогодні уникають нас із острахом, тож зустрітися з ними нелегко. У них гострий слух і добрий зір, і, хоча вони мають схильність до повноти і без потреби не метушаться, рухаються все ж моторно та зграбно. Споконвіку вони володіють умінням зникати швидко і безшумно, коли раптом повз них прочалапає якийсь здоровило, з котрим не бажано зустрічатись; і це вміння вони розвинули так добре, що для людей воно стало здаватися якимись чарами. Та насправді гобіти ніколи ніяких чарів не вивчали, а невловні тільки через вироблені навички, які завдяки спадковості і практиці, а також тісному зв'язку із землею народам більшим і незграбнішим видаються неймовірними.

Отож зросту вони невеликого, менші за гномів: не такі міцні та дужі, хоча насправді не набагато нижчі. Заввишки вони бувають різні, між двома і чотирма футами за нашими мірками. У наш час вони рідко сягають трьох футів; кажуть, вони змиршавіли, а от у давнину були вищі. Як записано в «Червоній книзі», Бандобрас Тук (Бикорева), син Ізенґріма Другого, мав чотири з половиною фути й міг їздити на коні. Гобітські хроніки стверджують, що його переросли тільки два славні герої минувшини; про ту цікаву історію ще йтиметься в цій книзі.

Що ж до гобітів Ширу, про котрих, властиво, й ітиметься, то були вони у дні миру та процвітання веселим народом. Зодягалися вони в яскраві кольори, особливо полюбляючи жовтий і зелений; утім, рідко носили взуття, бо мали на ногах тверді шкіряні підошви та густе кучеряве волосся, дуже схоже до волосся на голові, переважно каштанове. Отож шевство у них було розвинуте слабо, проте пальці вони мали довгі та вправні й уміли змайструвати багато корисних і гарненьких речей. Обличчя їхні — не стільки вродливі, скільки просто добродушні, широкі, з блискучими очима та рожевими щоками, а роти завжди готові сміятися, їсти і пити. І сміялися вони, і їли, і пили часто й від щирого серця; жарти любили прості, а попоїсти — шість разів на день (коли мали що). Вони були гостинні й любили вечірки, а також подарунки, які роздавали щедро і приймали охоче.

Цілком зрозуміло, навіть попри нинішнє відчуження, що гобіти — наші родичі, — вони набагато ближчі до нас, аніж ельфи чи навіть гноми. У давнину вони розмовляли мовою людей, тільки на свій лад, а любили і не любили те саме, що й люди. Втім, тепер уже неможливо з'ясувати, чим саме ми споріднені. Походження гобітів губиться у Прадавніх Часах, лік яких утрачений і забутий. Лише ельфи зберегли пам'ять про ту минувшину, але їхні перекази стосуються здебільшого їхньої власної історії, де люди з'являються зрідка, а про гобітів узагалі не згадується. Однак зрозуміло, щодо того, як гобітів спостерегли інші народи, вони споконвіку жили собі тихенько в Середзем'ї. А що у світі й так безліч усіляких дивовиж, то цей маленький народ видавався не надто вартим уваги. Але у дні Більбо та його спадкоємця Фродо гобіти несподівано й аж ніяк не за власним бажанням стали і важливими, і шанованими, звернувши на себе погляди Мудрих і Великих.

Ті часи, дні Третьої Епохи Середзем'я, давно минули, й відтоді всі землі змінилися; та жили гобіти, безперечно, в тих самих краях, де мешкають і досі: на північному заході Старого Світу, на схід від Моря. Про свою первісну батьківщину гобіти часів Більбо не зберегли жодних відомостей. Любов до науки (крім знань із генеалогії) була серед них не надто поширена, проте залишилося кілька гобітів зі старих родів, котрі вивчали свої, гобітські, книжки і навіть збирали в ельфів, гномів і людей свідчення про давні часи та далекі землі. Їхні власні хроніки починаються лише з часів заселення Ширу, а найдавніші легенди заледве сягають далі за Дні Блукань. Однак із тих легенд, а також свідчень про їхні особливі слова та звичаї зрозуміло, що, як і багато інших народів, гобіти в далекому минулому перейшли на захід. Найдавніші легенди, очевидно, відобразили той час, коли гобіти жили у верхів'ях Андуїну, між Великим Зеленим Лісом та Імлистими Горами. Що саме змусило їх до важкого й небезпечного переходу через гори до Еріадору, — тепер не зрозуміти. Їхні перекази згадують про людей, котрих розплодилося забагато, і про якусь тінь, що впала на Ліс, а він потемнів і відтоді став називатися Морок-лісом.

Ще до переходу через гори гобіти розділилися на три роди: шерстоноги, вперти та блідошкіри. Шерстоноги були смаглявіші, дрібніші й нижчі за інших, а також безбороді та босі; руки мали вправні, а ноги — прудкі; жили вони переважно в горах і на схилах пагорбів. Вперти були ширші у плечах і кремезніші, руки та ноги мали великі, а перевагу надавали рівнинам і річковим долинам. Блідошкіри мали світлі шкіру та волосся, а також були вищими і стрункішими за інших; вони любили лісисту місцевість.

Шерстоноги в давнину товаришували з гномами і довго жили біля підніжжя гір. Вони рано подалися на захід і кочували Еріадором аж до гори Грозової, тоді як інші все ще залишались у Дикому Краї. Вони були найхарактернішим, найтиповішим, а також найчисельнішим різновидом гобітів, міцно трималися свого осідку і найдовше зберігали предківський звичай жити в підземних ходах і норах.

Вперти довго жили на берегах Великої Ріки Андуїн і менше за інших сторонилися людей. Вслід за шерстоногами вони прийшли на захід, а далі — вздовж річки Шумної — помандрували на південь; там, між Тарбадом і Сірим Краєм, більшість із них затрималася надовго, аж поки знову не рушила на північ.

Блідошкіри — найменш чисельна північна гілка. Вони найтісніше контактували з ельфами, маючи кращі здібності до мов і пісень, аніж до ремесел; у давнину вони надавали перевагу полюванню перед рільництвом. Вони перетнули гори на північ від Рівендолу й зійшли до Сиводжерельної. В Еріадорі невдовзі змішалися з іншими родами, які їх випередили, та оскільки були дещо сміливішими і кмітливішими за інших, то частенько ставали верховодами чи ватажками у кланах шерстоногів і впертів. Навіть у часи Більбо сильна кров блідошкірів усе ще давалася взнаки в найславетніших родинах — зокрема Туків і господарів Цапового Краю.

У західних землях Еріадору, між Імлистими й Місячними Горами, гобіти натрапили і на людей, і на ельфів. Справді, там іще мешкали останні з дунаданів, королівських нащадків тих, хто приплив Морем із Вестернесу; та вони швидко вимирали, і землі їхнього Північного Королівства перетворювалися на пустку. Вільного простору для прибульців було вдосталь, і незабаром гобіти почали селитись і будувати впорядковані селища. Від найдавніших поселень у часи Більбо не зосталось і сліду, та одне з найважливіших таки вижило, хоч і стало меншим за розмірами; воно було біля Брі, в Чет-лісі, за якихось сорок миль на схід від Ширу.

Саме в часи сивої давнини гобіти навчилися грамоти і стали писати, як дунадани, які свого часу перейняли це мистецтво від ельфів. Тоді ж вони забули, якою мовою розмовляли досі, й почали користуватися загальною мовою, або ж вестроном, яким послуговуються на всіх землях від Арнору до Ґондору та на всьому узбережжі Моря від Белфаласу до ріки Місячної. Однак гобіти зберегли кілька власних слів, назви місяців і днів, а також чимало прадавніх імен.

Десь у ті часи гобіти починають лічити літа, і легенда переростає в історію. Було це року тисяча шістсот першого Третьої Епохи, коли брати з роду блідошкірів Марко і Бланко подалися з Брі; отримавши дозвіл від великого короля у Форності[1], вони перетнули буру ріку Барандуїн на чолі великого загону гобітів. Пройшовши Кам'янодужним Мостом, збудованим у дні могутності Північного Королівства, вони заселили всі землі за рікою аж до Далеких Схилів. Від них вимагали тільки утримувати в доброму стані Великий Міст, а також усі інші мости і дороги, сприяти королівським гінцям і визнавати верховну владу короля.

Відтоді почалося Літочислення Ширу (Л. Ш.), бо рік переходу Брендівинної (так гобіти перекрутили назву ріки) став Роком Першим Ширу, й від нього лічили всі наступні дати[2]. Оскільки західні гобіти відразу ж облюбували нову землю і залишилися там, то ще раз випали з історії людей та ельфів. Там усе ще був король, і вони вважалися його підданцями, та насправді корилися власним чільникам і у справи зовнішнього світу не втручалися. На останню битву під Форностом із Анґмарським Королем-чаклуном вони вислали кілька лучників на допомогу своєму королеві, — принаймні так вони розповідають, хоча хроніки людей про це не згадують. Але в тій війні Північне Королівство загинуло; тоді гобіти стали самі господарювати на цій землі й вибрали з-поміж своїх старійшин «тана», який виконував обов'язки короля. Відтоді тисячу років вони не знали воєн і після Чорної Моровиці (Л. Ш. 37) процвітали та множились, аж поки не настали Довга Зима і голод після неї. Тисячі гобітів тоді вимерли, але Дні Злиднів (1158-60) на час нашої повісті вже давно минули, і гобіти знову звикли до достатку. Земля була багата і щедра, й хоча на час їхнього приходу давно занедбана, та в минулому її старанно обробляли, і король мав тут багато садиб, ланів, виноградників і лісів.

На сорок ліг простягалася ця земля від Далеких Горбів до Брендівинного Моста, і на п'ятдесят — від північних вересовищ до боліт на півдні. Гобіти назвали її Широм. Їх об'єднували влада їхнього тана та налагоджені ділові стосунки; тож там, у тому милому куточку світу, вони провадили своє власне добре влаштоване життя і дедалі менше цікавилися зовнішнім світом, де коїлися непевні речі, аж поки не звикли думати, що спокій і добробут — це закон Середзем'я і право будь-якої порядної громади. Вони забули чи не хотіли згадувати дещицю того, що знали про Сторожу, чиї зусилля забезпечували тривалий мир у Ширі. Так, їх охороняли, але вони і думати про це перестали.

Ніколи не були гобіти войовничими й зроду не воювали між собою. За прадавнини їм, звісно ж, доводилося битись, аби вижити в жорстокому світі, але за часів Більбо війни відійшли в далеку історію. Останньої битви, яка відбулася перед початком нашої оповіді й була насправді єдиною на просторах Ширу, не пам'ятали навіть старожили. То була Битва на Зелених Полях (Л. Ш. 1147), у якій Бандобрас Тук відбив напад орків. Навіть клімат відтоді пом'якшився, і розповіді про вовків, які колись морозними сніжними зимами набігали з півночі, нині стали бабусиними казками. Отже, хоч у Ширі все ще зберігали таку-сяку зброю, проте її вивішували як прикрасу над каміном чи на стінах або ж виставляли в музеї Великого Ритова. Називали його «Домом метомів»; усе, що гобітам не було потрібне, але шкода було викинути, вони називали «метомами». Ті швидко назбирувались у їхніх оселях, і багато подарунків, які переходили з рук у руки, були саме такого походження.

Однак спокій і тиша, як це не дивно, не зманіжили цей народ. Його було нелегко залякати чи знищити; і можливо, тому він так невтомно втішався своїм добробутом, що міг при потребі без нього обійтися, міг перетерпіти горе, скруту чи негоду з такою стійкістю, яка вражала тих, хто його не знав і не бачив нічого, крім повненьких животиків і товстих щічок. Гобіти рідко сварилися, навіть задля забави не могли вбити нічого живого, проте були відважні при небезпеці й за потреби могли користуватися зброєю. Вони дуже вправно стріляли з лука, бо мали гострий зір і добре цілилися. Та не лише стрілою вони вміли поціляти. Коли гобіт нахилявся підняти камінець, будь-який звір, який пробрався на город, добре знав, що час негайно ховатися.