Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Друзі, забудьте про втому! Вперед, мчіть уперед! Мусимо дістатися до Ереху ще, цього дня, а туди дорога довга.

Отак, не озираючись, полетіли вони підгір'ям, а далі — через міст над річкою та дорогою, що збігала в долину.

У хатах гасили вогні, зачиняли двері, й люди на полях кричали від жаху та розбігалися, мов сполохана звірина. У темряві ночі лунали одні й ті самі вигуки:

— Король Мертвих! На нас іде Король Мертвих!

Унизу задзвонили дзвони, всі розбігалися при появі Араґорна; та Сірий Загін через поспіх мчав, мов на полюванні, аж поки втомлені коні не почали спотикатись. І так, іще до півночі, вони дісталися до пагорба Ерех.

Віддавна жах перед Мертвими висів над пагорбом і всією пустельною околицею. Бо на вершині стояв чорний камінь, круглий, як величезна куля, розміром із людський зріст, хоча до половини врослий у землю. Вигляд каменя був неземний, неначе він упав із неба, як дехто і вважав; але ті, хто пам'ятав легенди про Вестернес, розказували, що його привіз із руїн Нуменору та поставив тут сам Ісілдур. Ніхто з мешканців околиць не наважувався наближатися до пагорба чи селитися неподалік; бо розказували, що це було місце збіговиська привидів, і що ті збиралися тут у часи страху, товпилися довкола каменя та шепотілися.

Глупої ночі до цього каменя підійшов і зупинився Загін. Елрогір подав Араґорнові срібний ріг, і той заграв, і тим, хто стояли неподалік, здалося, що вони почули сигнал у відповідь, ніби відлуння в далеких печерах. Більше нічого чути не було, однак вони відчували, що довкола пагорба збирається величезне військо; з висот повіяв, мов подих привидів, холодний вітер. Але Араґорн зіскочив із коня і, ставши біля каменя, голосно крикнув:

— Клятвопорушники, навіщо ви прийшли?

І з темряви, немов іздалеку, пролунав голос у відповідь:

— Виконати клятву і спочити в мирі.

І сказав Араґорн:

— Нарешті настав ваш час. Я йду до Пеларґіра на Андуїні, й ви підете за мною. І коли вся ця земля очиститься від слуг Саурона, я вважатиму, що клятву виконано, ви відійдете назавжди і спочинете в мирі. Бо я Елессар, спадкоємець Ісілдура з Ґондору.

І тоді він звелів Галбарадові розгорнути великий стяг, який той привіз; і стяг був чорний, і якщо був на ньому якийсь герб, то темрява ховала його. Потім запала тиша, й ні шепоту, ні зітхання не було чути впродовж усієї довгої ночі. Загін зупинився на ночівлю біля каменя, та спали мало через страх перед Тінями, котрі обступали довкола.

Та щойно прийшов холодний і блідий світанок, Араґорн піднявся і повів Загін у похід, такий виснажливий і довгий, що тільки витривалість і воля Араґорна примушували всіх рухатися далі. Ніхто зі смертних не витримав би такого напруження, ніхто, лише дунадани з Півночі, а з ними гном Ґімлі й ельф Леґолас.

Через Перешийок Тарланга вони перейшли до Ламедону; і Військо Тіней мчало слідом, женучи перед собою страх. І вони дійшли до Калембела на Кірілі, і криваве сонце зайшло за Піннат-Ґеліном, далеко на заході. Місто і переправа через Кіріл були покинуті, бо чоловіки пішли на війну, а решта людей утекла в гори, почувши про появу Короля Мертвих. Але наступного дня світанок не настав, і Сірий Загін помчав у темряву, що насунула з Мордору, і зникнув Загін із людських очей; а Мертві не відставали.

III. Роганський збір

Усі шляхи вели тепер на схід, туди, де починалася війна і гуснула Тінь. І коли Піпін стояв на Великих Воротах і дивився, як до Міста під своїми стягами в'їжджає князь Дол-Амрота, король Рогану спускався з гір.

День гаснув. В останніх променях сонця вершники відкидали видовжені тіні. Темрява вже заповзла під ялинник, що вкривав стрімкі схили. Перед заходом дня король їхав поволі. Стежка саме огинала величезну голу скелю та пірнала в шелестливу лісову пітьму. Вниз, униз їхали вони довгою звивистою вервечкою. Коли нарешті опустилися на дно розщелини, у глибоких низинах уже заліг вечір. Сонце сіло. На водоспади опустилися сутінки.

Увесь день униз із високого перевалу збігав бурхливий потічок, прорізаючи вузьке русло між стінами сосен; і тепер через кам'яні ворота він витікав у ширшу долину. Вершники поїхали берегом, і раптом перед ними відкрилася Гірська долина, де голосно бурунилися вечірні води. Там білий Сніжний потік, прийнявши води меншого потічка, мчав, пінячись на камінні, до Едораса та зелених пагорбів і низин. Далеко праворуч, на краю широкої долини, здіймався могутній Твердий Ріг, знизу загорнутий у хмару; його зазубрений пік, укритий вічними снігами, сяяв над усім світом, тінисто-синій зі сходу, залитий надвечірнім багрянцем зі заходу.

Мері зачудовано дивився на цю незнайому країну, про яку наслухався в поході. То був світ без неба, і його око крізь завісу туманного повітря бачило самі лише схили, скелясті бескиди за бескидами, та похмурі провалля, затягнуті млою. Якусь хвилю він дрімотливо вслухався в гуркіт води, шепіт темних дерев, тріск каміння й у завмерлу тишу, що причаїлася за всіма звуками. Він любив гори, а краще сказати — любив уявляти їх собі на узбіччі розповідей про далекі землі; та зараз на нього тиснула нестерпна вага Середзем'я. Йому хотілося сховатися від цієї неосяжності в тихій кімнатці з каміном.