Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Коліна його тремтіли, й він гнівався сам на себе.

— Оце вже нечувана річ! — сказав він. — Ельф опускається під землю, а гном боїться!

І з цими словами він пірнув усередину. Та коли переступав поріг, йому здалося, що ноги його налилися свинцем; і темрява осліпила навіть його, сина Ґлоїна, Ґімлі, який часто і безстрашно ходив темними підземеллями світу.

Араґорн узяв у Гірському Скиті смолоскипи і зараз ішов із вогнем високо над головою; позаду всіх рухався Елладан із другим смолоскипом, і Ґімлі, спотикаючись, намагався його наздогнати. Він бачив лише тьмяне полум'я; та коли загін зупинявся, звідусюди лунали невпинний шепіт, бурмотіння якоюсь невідомою мовою.

Ніхто не нападав на загін, ніщо не заважало йти, проте поступово гномові ставало все страшніше — здебільшого через усвідомлення того, що назад дороги немає; всі стежки заполонило невидиме військо, що рухалося слідом.

Тягнувся безконечний час; і нарешті Ґімлі побачив те, про що потім не любив згадувати. Наскільки він міг судити, дорога була широкою, та раптом вона розімкнулась у простору порожнечу, обабіч уже не стало стін. Страх так тиснув на нього, що він навіть не міг розмовляти. Ліворуч у пітьмі щось заблистіло, коли Араґорн підніс туди смолоскип. Араґорн зупинився й пішов глянути, що то.

— Хіба йому не страшно? — пробурчав гном. — У якій-небудь іншій печері Ґімлі, син Ґлоїна, перший побіг би на блиск золота. Але не тут! Нехай собі лежить.

Усе ж він підійшов ближче і побачив, що Араґорн став на коліна, а Елладан тримає два смолоскипи. Перед ними лежав кістяк богатиря. На ньому була золочена кольчуга, а все спорядження вціліло через сухе, як порох, повітря в печері. Пояс його був із золота і рубінів, і золото прикрашало шолом на черепі, що лежав долілиць. Він упав біля дальньої стіни печери, як тепер стало видно, під кам'яними дверима, наглухо зачиненими: його кістяні пальці все ще чіплялися за щілину між стулками. Пощерблений і розламаний меч лежав поряд, так наче у відчаї чоловік намагався прорубати камінь.

Араґорн не доторкнувся до нього, тільки уважно оглянув, а потім підвівся й зітхнув.

— До кінця віку не розквітне тут квітка сімбельміне, — прошепотів він. — Дев'ять і ще сім курганів зеленіють травою, а він довгі роки лежить перед дверима, які не зміг відчинити. Куди вони ведуть? Що шукав він? Того не довідається ніхто і ніколи. Бо це не моя справа! — вигукнув він, обернувшись і звертаючись до темряви, повної шепоту. — Оберігайте ваші скарби та ваші таємниці Проклятих Років! Нам потрібна тільки швидкість. Пропустіть нас і йдіть слідом! Я кличу вас до Ерех-каменя.

Ніхто не відповів, натомість запала цілковита тиша, ще жахливіша, ніж попередній шепіт; а потім повіяло холодом, полум'я смолоскипів затріпотіло і згасло, і знову розпалити його не вдалося. Що було потім, упродовж години чи й більше, Ґімлі майже не пам'ятав. Загін ішов уперед, а він постійно тримався позаду, рятуючись від жаху, що мав от-от його охопити; і наздоганяв його шелест, мовби слабке відлуння багатьох кроків. Він спотикався, аж поки не поповз навколішки, мов тварина, й відчув, що далі так не може: або він знаходить вихід і порятунок, або ошаліло біжить назад назустріч невідчепному жаху.

Раптом він почув дзюркіт води, звук виразний і чистий, мов камінь, що падає в кошмарному сні. Посвітліло — і ось! — загін вийшов із-під високої та широкої арки, а поруч збігав потічок; уздовж нього, між крутими, зубчастими супроти неба скелями, стрімко вниз ішла дорога. Такою глибокою та вузькою була ця ущелина, що небо вгорі здавалося темним, на ньому виблискували дрібні зірки. Однак, як пізніше довідався Ґімлі, було ще дві години до заходу сонця того дня, коли вони виїхали з Гірського Скиту; втім, тоді він міг би повірити, що то були сутінки якогось іншого століття чи іншого світу.

Загін знов осідлав коней, і Ґімлі повернувся до Леґоласа. Їхали вервечкою, і настали вечір і темно-сині сутінки; а страх ішов слідом. Леґолас, обертаючись до Ґімлі, озирався, і гном помічав блиск у світлих очах ельфа. Позаду їхав Елладан — останній із Загону, та не останній на цій гірській дорозі.

— Мертві йдуть за нами, — сказав Леґолас. — Я бачу тіні людей і коней, вицвілі стяги, мов клоччя хмар, і списи, ніби зимові хащі туманної ночі. Мертві йдуть за нами.

— Так, позаду їдуть Мертві. Їх покликано, — сказав Елладан.

Загін нарешті виїхав із ущелини, ще й так раптово, ніби крізь щілину у стіні; і перед очима простяглася високогірна долина, а поруч лунав холодний голос потоку, що збігав додолу, долаючи безліч водоспадів.

— Де ми? — запитав Ґімлі. І Елладан відповів:

— Ми зійшли з витоку Мортонду, довгої холодної ріки, що впадає в Море біля стін Дол-Амрота. Думаю, зрозуміло, чому вона так називається: люди звуть ріку Чорнокорінною.

Мортондська долина широким півколом торкалася крутих південних хребтів. Стрімкі схили поросли травою, та зараз, коли сонце сіло, все здавалося сірим, і ген унизу блимали вогні в хатах людей. Долина була родюча та густо заселена.

Тоді, не обертаючись, Араґорн крикнув так голосно, щоби почули всі: