Розділ «ПІСЛЯСЛОВО ДО УКРАЇНСЬКОГО ВИДАННЯ»

Олександр ІРВАНЕЦЬ, Леонід РУДНИЦЬКИЙ

Інколи письменникові так вдається схопити дух своєї епохи і водночас вичленувати в ній загальнолюдське й універсальне, що його твір захоплює цілу генерацію читачів (часом і не одну!); переважно — молодь, яка психічно найбільш піддатлива та легко ідентифікує себе з героями твору. Класичним прикладом такого впливу на читача є «Страждання молодого Вертера» Ґете, роману, що, як це колись іронічно сформулював один науковець, «спровадив на той світ більше люду, ніж Тридцятилітня війна». Очевидно, це перебільшення, проте після появи «Вертера» чимало молодих людей у Європі таки вкоротило собі віку. Звісно, творчість Дж. Р. Р. Толкіна не можна так «навпростець» порівнювати з романом Ґете, — знаменитий цикл романів Толкіна не породив хвилі самогубств, а навпаки — дав імпульс для появи та поширення руху «Толкіністів» по всьому світі, в тому числі й в Україні (коли один із авторів цієї статті набрав у пошуковому сервері Інтернету словосполучення «Толкін в Україні», то отримав 94400 (!) посилань). А у США в 60-ті роки на стінах навіть з’являлися графіті: «Фродо був тут!», «Хай живе Фродо!», «Уперед, Ґандалфе!» і «Ґандалфа — у президенти!»[55]

Трилогія Толкіна «Володар перстенів», яку перевидає львівське видавництво «Астролябія», — це справді унікальний твір, який, окрім блискучого сюжету, стрімких і несподіваних колізій, прекрасних, соковито виписаних характерів персонажів містить у собі ще й цілий усесвіт — країну Середзем’я з її детальною топографією (до рукопису додано мали, глосарій і пояснення самого автора), з описами різних рас і племен, які її населяли, їхніх традицій, повір’їв, із різноманітними мовами, розробленими настільки, що вони надаються до реального вжитку. Науковці-лінгвісти, котрі досліджували мови Толкіна, писали про них наукові праці, дивуючись, наприклад, наскільки милозвучна ельфійська, на противагу жорсткій і лексично бідній мові орків. Поява трилогії викликала, як це часто трапляється з популярними та художньо якісними літературними творами, не тільки численні пародіювання, як, наприклад «Bored of the Rings» (1969), «The Sillymarillon» (2004), але також і складні багатоступеневі кросворди за мотивами творів, фотороман-комікс (1979), численні вірші та поеми і навіть рецепти різних страв Середзем’я. Майже окремою індустрією стали численні телевізійні та комп’ютерні ігри, ляльки в образах персонажів трилогії. Тож можна сміливо стверджувати, що універсум Толкіна став значною складовою частиною сучасної популярної культури.

Серед затятих фанів-Толкіністів трапляються такі, котрі вільно спілкуються по-ельфійськи, а нещодавно в одній із газет у відділі цікавинок було навіть уміщено декілька віршів молодої поетеси з Києва, котра творить ельфійською мовою.

Джон Роналд Руел Толкін — англійський учений-філолог, професор Оксфордського університету, автор численних наукових праць із історії англійської та скандинавських мов. Також його перу належить цілий ряд художніх творів у жанрах казки та наукової фантастики. Толкін — представник цілої плеяди католицьких письменників Англії першої половини XX століття, до якої також належить Клайв С. Льюїс — автор знаменитих «Хронік Нарнії», де теж у тексті створено цілу країну, населену химерними мешканцями. У творчості обох цих авторів чимало християнських мотивів, хоча християнство у версії саме католицизму більш очевидне у Льюїса — в контрасті до Толкіна він навіть цілком свідомо катехизує людину, як, наприклад, у «The Screwtape Letters» — творі, що складається з листів старого досвідченого чорта до молодого антипка, в яких старший, аналізуючи сприятливий для гріха «Zeitgeist», себто дух часу доби, повчає молодшого зваблювати і полонити людські душі. Цей твір, безперечно, також заслуговує бути перекладеним українською мовою, і ми сподіваємося, що представники перекладацького цеху звернуть увагу на наш такий прозорий натяк. Клайв Льюїс був близьким другом Дж. Р. Р. Толкіна та, можливо, навіть одним із прототипів гобітського племені — невисокий на зріст, полюбляв палити люльку, пити пиво і розмовляти про поезію та міфологію. Вочевидь, якщо говорити про позалітературні впливи на Дж. Р. Р. Толкіна, то їх не можна обмежувати лише Клайвом Льюїсом чи гуртком «Інклінґз» (про це — нижче). Діяльність Толкіна припала на час, коли англійське суспільство переживало своєрідний «католицький ренесанс». Розпочалося це відродження ще в XIX ст., за часів кардиналів Генрі Едварда Меніннґа (1808–1892) та Джона Генрі Ньюмена (1801–1890). А початок XX століття приніс Британії нову потужну хвилю навернень до католицизму, — й у цій хвилі було чимало імен митців і письменників, як, наприклад, Гілер Беллок (Hilaire Belloc) і Ґілберт Кіт Честертон (Gilbert Keith Chesterton), чия творчість, безумовно, була відома Толкінові та мала на нього певний вплив[56].

Джон Роналд Руел Толкін народився 3 січня 1892 року в Бльойм-фонтейні, містечку піонерів, підкорювачів і розвідників незнаної землі в Південній Африці, проте вже у віці трьох років разом із матір’ю та молодшим братом Гіларі переїхав до Англії. Їхній батько Артур залишився на африканському континенті, де і помер через кілька років, а мати, Мейбл Толкін, лише трохи встигнувши підростити дітей, також залишила їх, померши від діабету у віці 34 років. Виховання братів перебрала на себе їхня тітка Беатріс. Також великий вплив на юного Толкіна мав священик Френсіс Морґан, який значною мірою замінив хлопцеві батька.

Маючи шістнадцять років, Роналд зустрів Едіт Брат, яка згодом стала його дружиною. Едіт також була сиротою, тож не дивно, що між молодими людьми відразу виникло міцне та щире почуття.

Майбутній письменник спершу отримав стипендію в Екзетер-Коледжі, який був підрозділом Оксфордського університету, а з 1911 року почав серйозні студії в самому Оксфорді. Закінчивши університет 1915 року, Роналд іде до війська, стає офіцером, бере участь у воєнних діях на території Франції. Наступного, 1916 року він одружується з Едіт, у шлюбі з якою в нього пізніше народяться троє синів і одна донька. 1918 року, після підписання замирення та припинення бойових дій, Толкін повертається до Оксфорда, де знаходить роботу в редакції «Нового Англійського Словника». Проте ще раніше, 1917 року, він розпочинає працю над «Сильмариліоном» — книгою, яка є наріжним каменем для подальших його творів у жанрі фентезі, але яка побачила світ аж після смерті письменника — в 1977 році. Книга вийшла завдяки зусиллям і за редакцією сина автора, Крістофера Толкіна. Тут слід згадати, що саме Крістофер разом із Клайвом Льюїсом був чи не найбільшим натхненником Толкінової праці. Вони часом навіть силоміць чи шляхом психологічного тиску змушували автора сідати за робочий стіл[57]. У передньому слові до «Сильмариліона» Крістофер писав: «Сильмариліон»… є хронікою Прадавніх Днів, або ж Першої Епохи світу. У «Володарі Перстенів» детально змальовуються величні події, що відбуваються наприкінці Третьої Епохи; та оповідання «Сильмариліона» — це легенди, які закорінені в набагато глибшу давнину, коли Морґот, перший Темний Володар, іще панував у Середзем’ї, а Високі Ельфи намагалися відвоювати у нього Сильмарили…»[58]

1920 року Толкін отримує посаду доцента в університеті міста Лідса, де з 1924 року стає професором. Серед його тогочасних наукових зацікавлень — скандинавські саги, «Беовульф», легенди про Короля Артура та лицарів Круглого столу, давня англійська література. Цікавили його також міфи та легенди інших народів, зокрема фінський епос «Калевала». Займаючись викладацькою діяльністю, Дж. Р. Р. Толкін тішиться великою популярністю серед студентської молоді, присвячуючи спілкуванню з нею чимало вільного часу. 1925 року Толкін із родиною повертається до Оксфорда, де стає професором англо-саксонських студій. На цій посаді він перебуває аж до 1945 року, коли отримує звання Мертон-професора англійської мови та літератури Оксфорда, звання надзвичайно почесне і престижне. «Володаря Перстенів» Толкін закінчив 1949 року. Публікування зайняло певний час, і останній том трилогії побачив світ 1955 року. Через чотири роки після виходу книги, себто 1959 року, Толкін іде з посади професора. 2 вересня 1973 року Джон Роналд Руел Толкін помирає у віці 81 року, на два роки переживши свою кохану дружину Едіт. Їхній шлюб тривав 55 років.

Дж. Р. Р. Толкін належав до літературної групи так званих «Ink-lings» — назва ця дуже насичена, в ній є гра слів і значень, тому українською її можна відтворити, як «Чорнильники» (від «ink» — «чорнило») або й «Чувальники», «Провидці» (від «inkling» — «передчування», «осяяння»). Можливо, існують іще й інші конотації цього слова. Крім Льюїса і Толкіна, до групи входило ще 17 гуманітаріїв і літераторів, серед котрих філософ і правник Овен Барфілд (Owen Barfield), професор університету і театральний продюсер Невіл Когіл (Newill Coghill), викладач гуманітарних дисциплін, монах-домініканець Жерваз Метью (Gervase Methew).

Кожного четверга, а то й частіше збиралися «чорнильники-чувальники» на посиденьки в Оксфорді, де й існувала ця група майже три десятиліття: з 1930-их до 60-их років. На зібраннях у невимушеній формі читали нові твори, чужі та власні, обговорювали літературні тенденції, в суперечках шукали та віднаходили істину. Часи існування групи «чорнильників» не були легкими: на ті роки припали й економічний занепад, і Друга світова війна, проте людський дух усе-таки домінував над тілесним. Доказ цього — твори, серед яких осяйною вершиною вивищується «Володар Перстенів»[59].

Варто тут згадати, що відразу після виходу «Братства Персня» тогочасна критика зустріла твір неприхильно — на відміну від «Гобіта», який отримав дуже гарні відгуки. У «Гобіті» ще немає тієї метафізичної глибини, яка притаманна трилогії, тож, мабуть, тому цей твір не викликав гострого несприйняття, як це сталося з трилогією. Можливо, однією з причин такого контрасту була дружба Толкіна з Льюїсом і Льюїсова похвала Толкінової праці. Ліберальні критики того часу, перейняті духом секуляризму, снобізмом і культурною зухвалістю, вважали «Хроніки Нарнії» недоречним зразком подачі теологічних доктрин дитячій аудиторії. І це їхнє роздратування поширилось і на «Володаря Перстенів», принаймні в літературознавчих колах Англії та США, де інколи епос висміювали, як «Вагнера для дітей». Але в Америці книга Толкіна знайшла палкого прихильника в особі Вістана Г’ю Одена (W.H.Auden), знаменитого тогочасного поета, котрий мав великий авторитет в інтелектуальних колах. Оден, який спершу негативно поставився до твору, згодом привернув увагу читача до книги Толкіна, прихильно відгукнувшись про неї на сторінках літературного додатку до «Нью-Йорк Таймз» («Book Review» від 22 січня 1956 року) й у своїх виступах на радіо. Він зробив, наприклад, такий висновок: «Толкін досягнув успіху там, де невдача спіткала Мілтона». Також щодо трилогії Оден писав: «Жодний інший письменник досі, наскільки мені відомо, не створив такого уявного світу з такою багатющою історією і такого детального. Читач, закінчивши трилогію, включно з додатками до останнього тому, про країну Середзем’я, її пейзажі, фауну та флору, її населення, їхні мови, історію, культуру та звичаї… знатиме так само багато, як знає він про свій реальний світ»[60].

Тож цілком зрозуміло, що сьогодні Толкін більш відомий не як професор-лінгвіст, викладач славетного університету, а як автор монументальної казкової лицарської трилогії «Володар Перстенів», якій у наші дні ще більшої популярності додала вдала екранізація режисера Пітера Джексона. Проте цей твір іще у вигляді книги мав величезний вплив на молодь 60-70-их років минулого століття, а також на десятки (коли не сотні) письменників наступних генерацій, котрі працювали та працюють у тому самому жанрі. Сьогодні на Заході дуже популярним є Роберт Джордан, який уже заробив мільйони своїм циклом романів «Wheele of Time» («Колесо часу»), створеним під безпосереднім впливом Толкіна. Також у подібному стилі працює Джулі Вікторія Джонз (J.V.Jones), інші, менш знані, автори. На пострадянському просторі відома творчість Ніка Перумова, який у своїх книгах на власний розсуд заселив Середзем’я та зумів більш-менш майстерно «доточити» Толкінову канву власними візерунками.

Поет, прозаїк чи драматург у певному сенсі справді всемогутній. Адже він творить, створює, ліпить свій світ, вдихає в нього життя, намагаючись дорівнятись у цій діяльності самому Богові. Англійський мислитель XVII століття Ентоні Ешлі-Купер (Anthony Ashley-Cooper) ствердив цю думку такими словами: «The poet is indeed a second maker, a just creator» («Поет воістину є другим богом, він є істинним творцем»). Митець творить у своїй уяві живих осіб, істот, фізичну природу, а часом і цілий усесвіт, як у випадку Толкіна. Можна без жодних сумнівів стверджувати, що коли герої «Володаря Перстенів» розташовувалися на привал із ночівлею, то над їхніми головами мерехтіло інше зоряне небо, ніж те, яке бачимо над собою ми.

Знову ж таки письменник ніде не стоїть так близько до Творця, як у жанрі фентезі, жанрі вільному та розкутому. Що далі він відходить від реальної повсякденної дійсності, то більше робиться деміургом. Автор створює нову, іншу дійсність, новітні світи, як у випадку з Толкіновим Середземнім. Звісно ж, цей інший світ ніколи не є цілковито відірваним, непов’язаним із реальним світом, у якому живе автор. Недарма Толкін одного разу цілком недвозначно відповів на запитання, чим є Середзем’я: «Це лише старомодна назва світу. І все. Дивіться у словник. Це не якась інша планета»[61]. Тож у світі уявному уважний читач знаходить окремі відблиски дійсності, а інколи навіть той уявний світ у всьому його масиві є алегорією світу, в якому змушений існувати автор.

Однак у випадку Толкіна ми дійсно маємо справу з цілком окремим універсумом, який, згідно з твердженнями самого автора, не є алегорією нашого реального світу, хоча події двох світових воєн, які пережив автор, залишили прихований відбиток на сюжетному перебігу Толкінового епосу. Та все ж трилогію «Володар Перстенів» не слід зіставляти з творами, в яких за художнім зображенням приховані реальні особи та явища, як, наприклад, у випадку з поемою І. Франка «Мойсей», де, як усім відомо, мандрівка та доля ізраїльського народу є mutatis mutandis долею народу українського, а провідник народу Мойсей — це сам поет, себто Франко. Ще іншим подібним прикладом може бути драматична поема Лесі Українки «Оргія», де під виглядом провінції, окупованої римлянами Греції, ми цілком чітко бачимо нашу рідну Україну. Перенесення місця дії в інші краї або інші часи — нерідко вживаний прийом у літературі. Автори давні та пізніші вдавалися до нього з різних причин.

Але трилогія Толкіна — це все ж таки інший, самостійний універс, який має інші генезу, топографію, мітологію, фауну, флору, літочислення й історію, і в ньому живуть, окрім людей різних племен і рас, іще й зовсім інші істоти (ельфи, гноми, тролі, орки). Тут також діють дещо відмінні від наших закони природи[62]. Проте незмінними залишаються людська вдача та споконвічний конфлікт між добром і злом, який, власне, і є центральною темою трилогії, а також минущість усього сущого у світі: попри існування в Толкіновому світі безсмертних ельфів чи ентів, перед внутрішнім зором читача проходить галерея постатей, які відходять у вічність, у якийсь інший, незнаний вимір, як, зрештою, відійде туди і саме Середзем’я. Усі неймовірні пригоди та переживання героїв, усі запаморочливі повороти долі, епізоди цілковитого відчаю та моменти рятівного просвітлення наприкінці книги стають лише символом.

Ця велика туга за вічністю, яка пронизує весь роман, відображається також і в піснях, які входять до тексту. Символом тут виступає Море, або Океан. Найгостріше цю тугу переживають ті, кому, здається, нічого жахатися вічності, — безсмертні ельфи. Проте саме ельф Леґолас Зеленлист у своїй пісні, спускаючись із гори на Кормалленському полі, виголошує такі тужливі пророчі слова:

«До Моря, до Моря!» — кричать білі чайки,