Він дуже втомився, бо, хоча їхали і поволі, майже не відпочивали. Годину за годиною впродовж трьох утомливих днів трясся він у сідлі, перевалами, довгими ущелинами, долаючи безліч річок. Часами, коли стежка була широкою, він їхав поруч із королем, не помічаючи, як посміхаються вершники, дивлячись на них обох: гобіта на кошлатому сіренькому поні та правителя Рогану на великому білому коні. І тоді Мері розмовляв із Теоденом, розповідаючи про побут і звичаї гобітів, або слухав легенди про Роганську Марку та витязів її давнини. Але найчастіше, особливо цього останнього дня, Мері їхав за королем, нічого не говорячи та прислухаючись до дзвінкої роганської мови його супутників. У цій мові багато слів здавалися йому знайомими, та вимовлялися не так, як у Ширі, й він не міг зв'язати їх докупи. Іноді якийсь чистий голос заводив зворушливу пісню, і серце Мері радісно затріпотіло, хоч він і не знав, про що співається.
Попри все, він почувався самотнім, а зараз, на схилі дня, — як ніколи раніше. Він думав, куди в цьому чужому світі занесло Піпіна, де зараз Араґорн, Ґімлі та Леґолас. Тоді раптом холодом стиснула серце згадка про Фродо та Сема. «Я починаю їх забувати! — дорікнув він собі. — А вони ж важливіші, ніж усі ми разом. І я йшов їм допомагати, а тепер вони за сотні миль звідси, якщо ще взагалі живі». Він здригнувся.
— Ось нарешті й Гірська долина! — сказав раптом Еомер. — Наша подорож майже закінчилася.
Коні стали. Вузьким яром різко додолу падала стежка. Тільки мигцем, ніби через високе вікно, було видно широку долину в сутінках. Біля річки поблискував один-єдиний вогник.
— Ця подорож закінчилася, мабуть, — сказав Теоден, — але переді мною ще довгий шлях. Учора місяць був уповні, й уранці я поїду до Едораса на великий роганський збір.
— Але я пораджу, — тихим голосом сказав Еомер, — повернутися сюди після наради і перечекати війну, переможну чи програшну.
— Ні, сину мій, — посміхнувся Теоден, — саме так я хотів би називати тебе, не нашіптуй у мої старі вуха порад, як той Червослов! — Він випростався й озирнувся на довгу вервечку вершників, що ховалась в сутінках. — Здається, довгі роки, а не дні минули, відколи я виїхав на захід, але на ціпок я вже не спиратимуся. Якщо програємо війну — що доброго в тому, що я ховатимусь у горах? Якщо переможемо — яка прикрість із того, що я загину, виконавши свій останній обов'язок? Не будемо зараз гадати. Сьогодні я ночую в Гірському Скиті. Принаймні один спокійний вечір нам даровано. Рушаймо!
Споночіло, коли спустились у долину. Тут Сніжний протікав біля її західного краю, і невдовзі стежка вивела їх до броду, де вода голосно вирувала серед каміння. Брід охороняли. Коли під'їхав король, із затінку скель вискочили воїни, та, впізнавши короля, радісно загукали:
— Король Теоден! Король Теоден! Король Марки повернувся!
Ріг видобув протяжний сигнал, який відлунив у долині. Йому засурмили у відповідь, і за рікою запалали вогні.
І раптом десь ізгори, мов із якоїсь западини, зазвучав цілий хор сурм, голоси яких зливалися в один клич, що розкотився по кам'яних схилах.
Так переможно повертався король Роганської Марки із заходу в Гірський Скит біля підніжжя Білих Гір. Там його вже чекало останнє військо Рогану, бо як тільки стало відомо про його повернення, капітани виїхали йому назустріч до броду, щоби передати послання від Ґандалфа. Очолював їх Дунгер, старійшина мешканців Гірської долини.
— Три дні тому на світанні, правителю, — почав він, — із заходу до Едораса вітром примчав Тінебор, і Ґандалф приніс нам звістку про твою перемогу, звеселивши наші серця. Але він також передав твій наказ поспішати на збори вершників. А потім прилетіла Тінь.
— Крилата Тінь? — перепитав Теоден. — Ми також бачили її, глупої ночі перед від'їздом Ґандалфа.
— Можливо, правителю, — сказав Дунгер. — Та сама чи якась інша, але того ранку летюча темрява у вигляді велетенського птаха прошмигнула над Едорасом, нагнавши страху на всіх нас. Бо вона знизилася над Медусельдом, майже до самого даху, і закричала так, що серце завмерло у грудях. Тоді Ґандалф порадив нам не збиратися на рівнині, а зустріти тебе тут, у долині під горами. І він наказав без крайньої потреби не розводити багать і не запалювати смолоскипів. І так усе й було зроблено. Бо Ґандалф говорив дуже владно, і ми повірили, що таке твоє веління. Тут, над долиною, потвори не з'являлися.
— Усе добре, — сказав Теоден. — Зараз я поїду до Криївки і там, перш ніж піду спочивати, зустрінуся з маршалами та капітанами. Нехай якомога швидше збираються в моєму наметі!
Тепер дорога пішла просто на схід через долину, яка в цьому місці була завширшки півмилі. Навкруги лежали поля та луги зі жорсткою травою, сірою в сутінках, а на дальньому кінці долини Мері побачив навислу стіну, крайній виступ великого підніжжя Твердого Рогу, розщеплений рікою в давні віки.
На всіх рівних місцях збиралися великі юрби народу. Люди стояли біля дороги, вітаючи короля та вершників із Заходу радісними вигуками; а за ними простягалися правильні ряди наметів і шатер, прив'язаних коней, великих складів зброї, встромлених у землю списів, наїжачених, мов молодий ліс. На весь табір спадали сутінки, проте, незважаючи на нічну прохолоду, якою тягнуло з висот, тут не горіли вогні й не розпалювали багаття. Вперед-назад ходили вартові, загорнуті у плащі.
Мері задумався, скільки ж там було вершників. У густій пітьмі їхньої кількості було не вгадати, але йому здавалося, що тут ціла армія — багато тисяч бійців. Поки він отак роззирався, загін короля підійшов до великої скелі на східному боці долини; раптом дорога пішла вгору, і Мері вражено підвів очі. Такого шляху він не бачив іще ніколи — створеного людськими руками в часи, яких не сягали легенди. Змією в'юнився він вгору, врізаючись у прямовисну скелю. Крутий, мов сходи, петляв він до самої гори. Цією дорогою могли пройти коні й можна було витягти вози; та якщо вгорі були захисники, жоден ворог її не здолав би, хіба що з повітря. На кожному закруті стояли великі камені, витесані на подобу людей, велетенських і неоковирних, що ніби сиділи, схрестивши ноги та склавши короткі руки на товстих черевах. Риси облич багатьох із них зітер час, тільки темні ями очей сумно дивилися на перехожих. Вершники майже не звертали на них уваги. То були Пукелі, які, втім, давно втратили силу й нікого вже не лякали; та Мері дивився на них зачудовано, мало не шкодуючи ці фігури, що виступали зі сутінків.
Потім він озирнувся і побачив, що вже піднявся на висоту кількох сотень футів, але все ж далеко внизу можна було розгледіти звивисту колону вершників, котрі переходили брід і прямували до табору. Лише король і його охорона прямували вгору, до Криївки.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володар Перстенів» автора Толкін Дж. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ“ на сторінці 24. Приємного читання.