Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

КНИГА ТРЕТЯ

I. Смерть Боромира

Араґорн біг угору по схилу. Час від часу він нахилявся до землі. У гобітів хода легка, і навіть слідопитові важко відшукати їхні сліди, та неподалік від вершини пагорба стежку перетинав струмок, і на вогкій землі Араґорн помітив те, що шукав.

«Я правильно здогадався, — подумав він. — Фродо вибігав на верхівку. Хотілося би мені знати, що він звідти побачив? Але потім тією ж стежкою спустився».

Араґорн завагався. Він сам хотів вийти на вершину, сподіваючись побачити звідти щось таке, що вирішило би його сумніви, та часу було обмаль. І раптом він пустився бігти широкими кам'яними плитами й угору по сходах. Сівши у високий трон, він озирнувся довкола. Та сонце здавалося затьмареним, а світ — мутним і віддаленим. Араґорн оглянув увесь обрій із півночі і знову до півночі й побачив лише невиразні обриси гір і ген удалині великого птаха, схожого на орла, що повільними, широкими колами спускався з високості до землі.

Поки він отак роздивлявся, його тонке вухо вловило якісь звуки внизу в лісі на західному березі Ріки. Араґорн насторожився. Він почув крики, і серед них із жахом розпізнав хрипкі голоси орків. Тоді раптом гучно засурмив великий ріг, і його глибокий звук луною розкотився по горах і ущелинах, заглушивши навіть ревіння водоспаду.

— Ріг Боромира! Він у біді! — вигукнув Араґорн і великими стрибками кинувся вниз сходами і далі стежкою. — Горе мені! Що за нещасливий день сьогодні, що би я не робив — усе виходить не так. А де ж Сем?

Крики ставали гучнішими, а ріг, навпаки, слабшав і звучав розпачливо. Дико і пронизливо заверещали орки, і раптом звук рогу урвався. Араґорн мчав останнім схилом, але не встиг він добігти до підніжжя гори, коли звуки стихли; і коли він повернув ліворуч і побіг просто на них, вони відступили, аж поки зовсім не замовкли. Вихопивши блискучого меча і з вигуками: «Еленділ! Еленділ!» — він кинувся через ліс.

Десь за милю до Парт-Ґалену на невеличкій галявині поблизу озера він знайшов Боромира. Той сидів, притулившись спиною до великого дерева, ніби відпочивав. Але Араґорн побачив, що груди його пронизані чорноперими стрілами; він усе ще стискав свій меч, зламаний біля руків'я; розламаний навпіл ріг лежав поруч. Навколо були купи порубаних орків.

Араґорн опустився на коліна. Боромир розплющив очі й насилу проговорив:

— Я хотів відібрати у Фродо Перстень. Каюся. Це розплата. — Його погляд ковзнув по трупах ворогів: було їх щонайменше двадцять. — Дрібнолюдики… орки потягли їх зі собою. Вони не мертві. Орки їх пов'язали.

Він замовк і втомлено стулив очі. За хвилину заговорив знову:

— Прощавай, Араґорне! Іди до Мінас-Тіріта і врятуй мій народ! Я програв.

— Ні! — сказав Араґорн, узяв його руку і поцілував у чоло. — Ти переміг. Мало хто здобував такі перемоги. Будь спокійний! Мінас-Тіріт не загине!

Боромир усміхнувся.

— Куди вони пішли? Чи був із ними Фродо? — запитав Араґорн. Але Боромир уже не відповів.

— Яке горе! — мовив Араґорн. — Ось відійшов спадкоємець Денетора, витязь Вартової Вежі! Такий гіркий кінець. Тепер Загін розпався. Це я програв. Даремно Ґандалф покладався на мене. Що ж мені робити? Боромирові пообіцяв я іти до Мінас-Тіріта, і цього бажає моє серце. Але ж де Перстень і Персненосець? Як мені знайти їх і виконати завдання?

Він і далі стояв навколішки, схилившись у сльозах над Боромиром і стискаючи його руку. Отак і застали його Леґолас і Ґімлі. Вони спустилися зі західного схилу гори, тихцем, прокрадаючись лісом, ніби полюючи. Ґімлі тримав у руці сокиру, Леґолас — довгий кинджал, стріл у нього вже не було. Коли вони вийшли на галявину, то застигли, вражені. І схилили голови у скорботі, бо зрозуміли, що сталося.

— Горе нам! — вигукнув Леґолас, підходячи до Араґорна. — Ми полювали в лісі на орків і багатьох поклали, але виявляється, що тут ми були би потрібніші. Ми повернули назад на поклик рогу… та запізнилися. Ти тяжко поранений?