Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Прощавай, панно Рогану! П'ю за щастя твого роду, твоє та всього народу. Перекажи братові: пройшовши через темряву, ми ще, можливо, зустрінемося.

Ґімлі та Леґоласові, які стояли поряд, здалося, що на очі їй навернулися сльози — тим більш гіркі, що дівчина була така сувора та горда. Але вона сказала:

— Араґорне, ти їдеш?

— Їду, — відповів він.

— І не дозволиш мені їхати з вами, як я просила?

— Не дозволю, панно. Бо не маю на це права без дозволу короля і твого брата, а вони повернуться лише завтра. У мене ж на рахунку кожна година, навіть хвилина. Прощавай!

Тоді вона впала на коліна і мовила:

— Я благаю тебе!

— Ні, панно, — сказав він і, взявши за руку, підняв її.

Тоді поцілував їй руку, скочив у сідло і поїхав, не озираючись; і лише ті, хто його добре знав і був поруч, розуміли, як йому боляче.

Еовіна стояла, мов статуя, стиснувши опущені долоні, й дивилася, як вершники зникають у тіні чорного Двіморбергу, Гори Привидів, у якій були Ворота Мертвих. Коли вони зникли з очей, вона обернулась і, спотикаючись, мов сліпа, пішла до себе в намет. Але ніхто з її людей не бачив цього прощання, бо всі зі страху поховались і чекали, коли розвидніється й відчайдушні чужинці заберуться.

І хтось казав:

— Це — ельфійці. Нехай ідуть собі, куди їм судилось, у темні місця, і не повертаються. Часи і без них важкі.

Вони їхали в сірій напівтемряві, бо сонце ще не піднялося над чорними хребтами Гори Привидів. Коли проїжджали між рядами стародавніх брил, їх охопив страх, і так вони вступили до Дімгольту. Там, під тінню темних дерев, де навіть Леґоласові було моторошно, вони натрапили на улоговину біля підніжжя гори, і просто посеред стежки стояв здоровенний камінь, ніби перст долі.

— Аж кров похолола, — сказав Ґімлі, та ніхто не відгукнувся, і його голос поглинув вологий килим хвої.

Коні задкували перед загрозливим каменем, і вершники спішувались і вели їх за вуздечки. Нарешті зійшли на дно провалля; перед ними здіймалася прямовисна скеля, а у скелі пащею ночі відкривалися Темні Ворота. Знаки та літери, висічені на широкій арці, в сутінках було важко розібрати; і страх сірим туманом сочився із Воріт.

Загін зупинився, й тільки серце Леґоласа не здригнулося, бо привиди людей його не жахали.

— Це лиховісні ворота, — сказав Галбарад, — і за ними чигає моя смерть. Я переступлю поріг, але коні не підуть.

— Ми мусимо ввійти, тож підуть і коні, — відповів Араґорн. — Бо якщо ми пройдемо крізь цю темряву, перед нами ще лежатиме багато миль, і кожна втрачена година наближатиме тріумф Саурона. Ідіть за мною!

І він увійшов перший, і в ту мить такою сильною була сила його волі, що всі дунадани та їхні коні пішли за ним. І справді, коні слідопитів любили своїх господарів так віддано, що готові були піти назустріч жахові, якщо серця їхніх господарів не здригались. Але Арод, роганський кінь, пручався, пітнів і тремтів од жаху, так що було сумно на нього дивитися. Тоді Леґолас затулив йому очі долонями і щось тихо заспівав, аж поки кінь не пішов слухняно за своїм верхівцем. Перед Воротами залишився стояти один лише Ґімлі.