Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Останніми зі старим ентом прощалися Мері та Піпін, і, дивлячись на них, Древлен прояснів.

— Ну, веселуни мої, — сказав він, — чи не вип'єте зі мною водиці на прощання?

— З великим задоволенням, — відповіли вони.

І Древлен відвів їх у затінок під деревами, де стояв високий кам'яний глек. Древлен наповнив три келихи, й усі троє випили; і гобіти бачили, як ент дивиться на них поверх келиха його дивними очима.

— Помалу, помалу! — сказав він. — Бо ви вже підросли від нашої останньої зустрічі.

Вони розсміялись і спорожнили келихи.

— Ну, до побачення! І якщо почуєте у вашому краю щось про наших жінок, то не забудьте сповістити мене!

Він помахав усім величезними руками та сховався між деревами.

Тепер вони поїхали швидше, навпростець до Роганського Проходу; і нарешті Араґорн розпрощався з ними неподалік від того місця, де Піпін зазирнув у Камінь Ортханка. Гобітів зажурило це прощання, адже Араґорн ніколи не підводив їх і провів через стільки небезпек.

— От нам би таку кулю, в якій можна бачити своїх друзів, — сказав Піпін, — і розмовляти на відстані.

— Для цього згодиться тільки одна, — сказав Араґорн. — Бо тобі не захочеться дивитися на те, що покаже тобі Камінь Мінас-Тіріта. А Палантир Ортханка залишить собі король, аби спостерігати, що діється в його королівстві та чим займаються піддані. Не забувай, Переґріне Туку, що ти лицар Ґондору, і я не звільняю тебе від служби. Зараз я тебе відпускаю, та можу будь-коли відкликати. І пам'ятайте, друзі мої гобіти, що до моїх володінь належать і північні землі, і я туди обов'язково прийду.

Потім Араґорн попрощався з Келеборном і Ґаладріель; і Володарка сказала йому:

— Ельфійський Самоцвіте, крізь темряву ти пройшов до своєї надії і досягнув усього, чого прагнув. Хай будуть дні твої щасливі!

А Келеборн додав:

— Прощавай, родичу! — сказав він. — Нехай не спіткає тебе моя доля, і твій скарб нехай буде з тобою до кінця!

З цими словами вони розлучились, а саме в той час заходило сонце; і коли вони проїхали трохи, а тоді обернулися, то побачили короля Заходу верхи на коні, а довкола — його лицарів; і у променях вечірнього сонця їхня збруя сяяла черленим золотом, а біла мантія Араґорна палахкотіла вогнем. Тоді Араґорн підняв над головою зелений самоцвіт, і зелене полум'я блиснуло в його руці.

Невдовзі, за руслом Ізену, вони звернули на захід і через Роганський Прохід виїхали в Сірий Край. Місцеві мешканці тікали і ховалися, бо вони боялись ельфів, хоча насправді ті заходили нечасто сюди; але мандрівники не звертали уваги на місцевих, бо загін іще був великий і мав зі собою все необхідне; тому їхали без поспіху, ставлячи намети, коли і де заманеться.

На шостий день після прощання з королем вони перетнули ліс, що вкривав підніжжя Імлистих Гір, які тепер піднімалися праворуч. Коли після заходу сонця знову виїхали на відкриту місцевість, то наздогнали старого, котрий спирався на ціпок, у сірому чи брудно-білому шматті, а за ним плентався другий жебрак, горблячись і схлипуючи.

— Це ти, Сарумане? — сказав Ґандалф. — Куди йдеш?

— А тобі що до того? — відповів той. — Будеш і далі мені вказувати, мало тобі моєї біди?