Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Це ми ще побачимо, — сказав Араґорн. — Але я віддаю ентам у володіння всю долину, щоби вони лише стерегли Ортханк і не пускали нікого туди без мого дозволу.

— Він замкнений, — сказав Древлен. — Я звелів Саруманові замкнути двері та віддати ключі. Вони у Скоромова.

Скоромов уклонився, як дерево, що згинається під вітром, і подав Араґорнові два великі чорні ключі хитромудрої форми, з'єднані сталевим кільцем.

— Ще раз дякую вам, — сказав Араґорн, — і до побачення. І нехай зростає ваш ліс у спокої. Коли заросте долина, то залишиться ще вільне місце на захід від гір, де ти колись гуляв.

Древлен засмутився.

— Ліси будуть рости і розростуться, — сказав він. — Але енти… Нема ентенят.

— Але тепер ви зможете продовжити пошуки, — сказав Араґорн. — Землі на схід, раніше для вас недоступні, тепер відкриті.

Але Древлен похитав головою і сказав:

— Далеко йти туди. І нині там забагато людей. Однак, що ж це я? Я геть забув про ввічливість! Може, зупинитесь у нас і трохи відпочинете? А може, хтось із вас захоче поїхати через ліс Фанґорн і так скоротити собі дорогу додому?

Він подивився на Келеборната Ґаладріель. Але всі, крім Леґоласа, поспішали додому, на південь або на захід.

— Послухай-но, Ґімлі! — сказав Леґолас. — Тепер, із дозволу Фанґорна, я можу відвідати хащі Лісу Ентів і побачити дерева, які ніде інакше в Середзем'ї не ростуть. Ти підеш зі мною і виконаєш обіцянку; а потім ми разом поїдемо до наших земель у Морок-лісі й далі.

Ґімлі погодився, хоча, здається, без великої радості.

— Отут нарешті кінець Братству Персня, — сказав Араґорн. — Але я сподіваюся, що невдовзі ви повернетеся до мого краю з допомогою, яку обіцяли.

— Повернемося, якщо відпустять наші правителі, — сказав Ґімлі. — Ну, прощавайте, мої гобіти! Прямуйте додому без пригод, і тоді я зможу спати спокійно, не хвилюючись за вас. При нагоді дамо про себе чути, та ще і зустрінемось; але, боюсь, усі разом ми вже ніколи не зберемося.

Древлен попрощався з усіма по черзі й тричі вклонився Келеборнові та Ґаладріель, поволі, з великою повагою.

— Давно, давно ми з вами не бачилися, корінь і камінь. А ванімар, ванімаліон ностарі! — сказав він. — І сумно, що ми зустрічаємося тільки тоді, коли все закінчується. Бо світ змінюється: я чую це зі смаку води та землі й із запаху повітря. І мабуть, ми вже ніколи не побачимось.

І Келеборн сказав:

— Цього я не знаю, Найстарший.

А Ґаладріель сказала:

— Ні, в Середзем'ї ми не зустрінемося, поки землі, які лежать під морем, не піднімуться знову. А тоді, можливо, у вербових лугах Тасарінану ми і побачимося навесні. Прощавай!