Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Тепер усі були готові, тож випили по келиху на прощання і вирушили в дорогу; врешті, вони добралися до Гельмового Яру, де затрималися ще на два дні. Там Леґолас пішов разом із Ґімлі, як і обіцяв, до Осяйних Печер; і коли вони повернулися, Леґолас мовчав і сказав лише, що тільки Ґімлі може знайти відповідні слова.

— Та ще ніколи гном не хвалився перемогою над ельфом у красномовстві, — додав він. — Тому ходімо до Фанґорну і зрівняймо рахунок!

Від Гельмового Яру виїхали до Ізенґарда і побачили, як господарювали енти. Усе кам'яне коло вони розібрали, а рівнину перетворили на розкішний фруктовий сад, через який протікала річка; тільки посередині було чисте озеро, а з нього стриміла Вежа Ортханка, висока та неприступна, і чорні стіни її відбивались у дзеркалі води.

Мандрівники трохи перепочили на місці старих воріт Ізенґарда, — тепер замість них тут стояли два високі дерева, ніби сторожі на початку зеленої алеї, що «вела до Ортханка; і вони дивувалися, як багато було зроблено, хоча довкола не видно ні душі. Та невдовзі долинув голос: «Гумм-гм, гумм-гм», — і стежкою назустріч їм вийшов Древлен, а поруч із ним — Скоромов.

— Ласкаво просимо до Саду Ортханка! — сказав він. — Я знав, що ви приїдете, але я працював на горішній долині; тут іще стільки роботи. Та й ви, як я чув, не байдикували на півдні та на сході; а чув я багато доброго, дуже доброго.

Тоді Древлен похвалив їхні діяння, про які він знав геть усе; а потому став і уважно подивився на Ґандалфа.

— Ну-ну! — сказав він. — Ти виявився наймогутнішим, і здійснилось усе, що ти задумав. А тепер куди йдеш? І чому прибув сюди?

— Подивитися, що ти поробляєш, друже мій, — сказав Ґандалф, — і подякувати за допомогу — без вас ми би не впоралися.

— Гумм, ну, це правда, — сказав Древлен. — Бо енти зробили все, що змогли. І не тільки з цим… гумм, цим проклятим древовбивцею, котрий мешкав тут. Сюди налетіла купа тих… бурарум… тих лихооко-чорноруко-кривоного-жорстокосердно-пазуристо-кровожернихморимайтесинкагонда, гумм, ну, оскільки ви поспішний народ, а їхнє повне ім'я довге, як роки страждань, — тих паразитів орків; і вони прийшли з-за Ріки, з півночі, в обхід Лауреліндоренану, куди не змогли потрапити завдяки Великим. — Він вклонився Володареві та Володарці Лорієну.

І ті підлі істоти страшенно здивувалися, зустрівши нас на Роганському Плато, тому що про нас вони ще не чули; хоча те саме можна сказати і про кращі народи. І мало хто пам'ятатиме про нас, бо мало хто від нас і врятувався, та й ті потрапили в Ріку. Але вам пощастило, бо, якби вони нас не зустріли, король степу не заїхав би далеко, а якщо б і заїхав — то не мав би куди повертатися.

— Ми знаємо про це, — сказав Араґорн, — і ніколи не забудемо: ні в Мінас-Тіріті, ні в Едорасі.

— «Ніколи» — задовге слово навіть для мене, — сказав Древлен. — Ти хотів сказати, доки існуватимуть ваші королівства; довго ж їм доведеться існувати, щоб енти назвали цей термін тривалим.

— Починається Нова Епоха, — зазначив Ґандалф, — і тепер може трапитися так, що королівства людей тебе переживуть, друже Фанґорне. Але скажи мені краще, чи ти зробив те, про що я тебе просив? Що зі Саруманом? Чи не набриднув йому ще Ортханк? Навряд чи йому тепер сподобається краєвид із вікон.

Древлен уперся в Ґандалфа довгим поглядом, — «майже хитрим поглядом», — подумав Мері.

— Ага! — сказав він. — Я так і думав, що ти про це спитаєш. Чи набриднув йому Ортханк? Нарешті набриднув; але не стільки набридла йому ця вежа, скільки набрид цей голос. Гумм! Я розповів йому кілька довгих історій, ну, принаймні по-вашому довгих.

— А чому ж він тебе слухав? Чи ти ходив до Ортханка?

— Гумм, ні, не до Ортханка! — сказав Древлен. — Це він підходив до вікна і слухав, тому що тільки так міг довідатися про новини, і хоча йому не подобалися новини, він дуже хотів усе знати; і я бачив, що він усе почув. А я вже додав до новин багато такого, про що йому корисно подумати. І він дуже знудився. Він завжди був вельми поспішним. Це його і згубило.

— Я помітив, любий Фанґорне, — сказав Ґандалф, — що ти дуже послідовно кажеш «мешкав», «слухав», «був»? А як щодо «є»? Чи він помер?

— Ні, наскільки мені відомо, не помер. Але його тут нема. Так, уже сім днів, як нема. Я відпустив його. Від нього мало що залишилося, коли він виповз, а той його Черв — він був, наче бліда тінь. І не нагадуй мені, Ґандалфе, що я обіцяв його стерегти, — я це пам'ятаю. Але відтоді багато чого змінилось. І я стеріг його, стеріг, аби він нічого не накоїв. Адже ти знаєш, що понад усе я ненавиджу тримати у клітці живих істот, і навіть отаких істот я не триматиму в неволі без великої на те потреби. Гадюка без отрути може повзати, де їй завгодно.

— Можливо, ти правий, — сказав Ґандалф, — але, гадаю, в цієї гадюки ще залишилась отрута. Отрута була в його голосі та, схоже на те, він переконав тебе, навіть тебе, Древлена, знаючи слабинку твого серця. Ну, але він забрався, і нема про що говорити. А Вежа Ортханк повертається до короля, котрому справедливо належить, хоча, мабуть, вона йому і не знадобиться.