Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Чути тільки шум вітру. Поблизу немає ґоблінів, або я глухий, мов корок. Будемо сподіватися, що орки задовольняться тим, що вигнали нас із Морії. А може, того вони і хотіли, без жодного зв'язку з нами… з Перснем. Утім, орки, якщо вбивають їхнього ватажка, часто женуться за своїми ворогами по рівнині, щоби помститися.

Фродо промовчав. Він поглянув на Жало — клинок не світився. Однак він щось почув, чи це йому причулося. Тільки-но опустилися сутінки і дорога позаду сховалась у темряві, як він знову вловив швидке тупотіння ніг — навіть зараз почув. Він швидко озирнувся. Два крихітні вогники мигнули позаду, чи йому це тільки здалось, але вмить ковзнули вбік і зникли.

— Що таке? — запитав гном.

— Не знаю, — відповів Фродо. — Мені здалося, я чув кроки і бачив вогники, ніби очі. Мені це часто здавалося, відколи ми зайшли в Морію.

Ґімлі зупинився і пригнувся до землі.

— Чути лише нічні розмови коріння та каміння, — сказав він. — Ходімо швидше! Наших уже не видно.

Назустріч із долини віяв прохолодний нічний вітер. Попереду забовваніла широка сіра тінь, і звідти долинув безперервний шелест, мовби тополі шаруділи під вітерцем.

— Лотлорієн! — вигукнув Леґолас. — Лотлорієн! Ми прийшли до Золотого Лісу. Шкода тільки, що взимку!

Перед ними постали високі дерева, аркою змикаючись над дорогою за рікою, що раптом з'явилася під розлогим віттям. У тьмяному світлі зірок стовбури здавалися сірими, а тремтливе листя — брунатно-золотим.

— Лотлорієн! — промовив Араґорн. — Радісно мені знову почути шелест вітру у твоєму вітті! Ми всього лише за п'ять ліг від Воріт, але далі йти не спроможні. Будемо сподіватися, що доблесть ельфів захистить нас цієї ночі від загрозливої погоні.

— Якщо ельфи все ще живуть у цьому сутінковому світі, — кинув Ґімлі.

— Давно вже не відвідували мої родичі цей край, де мандрували в давні часи, — сказав Леґолас, — але ми чули, що Лорієн іще не запустів, бо тут є таємна сила, яка відвертає зло від цього краю. Однак тутешніх мешканців рідко можна побачити, мабуть, перейшли вони вглиб лісу, подалі від його північної межі.

— Вони справді мешкають у глибині лісу, — підтвердив Араґорн і зітхнув, наче щось пригадав. — Сьогодні вже якось улаштуємося. Пройдемо трохи вперед, під захист дерев, а потім звернемо зі стежки і пошукаємо місце для ночівлі.

Він ступив крок уперед, але Боромир стояв, вагаючись.

— А іншого шляху нема? — запитав він.

— Якого ж іще шляху ти бажаєш? — запитав Араґорн.

— Простої дороги, хоча би й через загорожу з мечів, — відповів Боромир. — Дивними дорогами вели нас досі, й усе не на добро. Супроти моєї волі ввійшли ми в сутінки Морії і зазнали втрати. А зараз, кажеш, мусимо вступити до Золотого Лісу. Про цю небезпечну землю знають у Ґондорі й кажуть, що майже ніхто звідти не вертає, а серед тих, хто повертається, нема неушкоджених.

— Не кажи «неушкоджених», а ліпше «незмінених», тоді й говоритимеш правду, — поправив Араґорн. — Але мудрість гасне в Ґондорі, Боромире, якщо в місті тих, хто колись був мудрий, так погано відгукуються про Лотлорієн. Думай, що хочеш, але іншого шляху в нас немає — хіба вертатися назад до Морійських Воріт чи дертися до неба неторованими горами, чи пливти без човнів Великою Рікою.

— Тоді веди нас! — сказав Боромир. — Але цей ліс небезпечний.

— Справді небезпечний, — погодився Араґорн, — прекрасний і небезпечний, але тільки зло мусить його боятися або ті, що несуть зло зі собою. Ходімо!