Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Гламдрінґ зблиснув білим у відповідь.

З брязкотом здійнявся стовп білого вогню. Балроґ упав, меч його розлетівся на розплавлені уламки. Чарівник похитнувся на мосту, відступив крок, але зумів устояти.

— Ти не пройдеш! — сказав він.

Балроґ одним стрибком опинився на мості. Його батіг метнувся зі свистом угору.

— Ти сам не встоїш! — раптом вигукнув Араґорн і побіг мостом назад до Ґандалфа. — Еленділ! — вигукнув він. — Я з тобою, Ґандалфе!

— Ґондор! — крикнув Боромир і скочив слідом.

У цю мить Ґандалф підняв патерицю, і з гучним вигуком ударив у міст перед собою. Патериця розламалась і випала з руки. Блиснуло сліпуче полум'я. Міст тріснув. Просто під ногами Балроґа міст розколовся, і камінь, на якому він стояв, полетів у провалля, а вціліла частина повисла над порожнечею гострим кам'яним язиком.

З жахливим криком Балроґ полетів у безодню, і його тінь метнулась униз і зникла. Та падаючи, він змахнув своїм батогом, хвости його ляснули і, обвившись довкола колін чарівника, потягнули його у провалля. Ґандалф похитнувся й упав, хапаючись за край мосту, але не втримався й зісковзнув у безодню.

— Тікайте, дурні! — крикнув він і зник у безодні.

Вогонь згас, стало зовсім темно. Загін стояв, скутий жахом, і дивився у провалля. Ледве встигли Араґорн із Боромиром підбігти до всіх, як решта моста з гуркотом обвалилася. Криком Араґорн вивів друзів із заціпеніння.

— Ходімо! Тепер я поведу вас! — гукнув він. — Мусимо виконати його останній наказ. За мною!

Спотикаючись, вони подерлися великими сходами, що починалися за дверима. Араґорн — попереду, Боромир — останній. Нагорі починався широкий лункий коридор. Побігли ним. Фродо чув, як поряд схлипував Сем, і помітив, що й сам схлипує на бігу. Тум, шум, шум! — били барабани вдалині, тепер повільно та скорботно; тум!

Вони продовжували бігти. Попереду замерехтіло світло; великі шахти пронизували склепіння. Побігли ще швидше. Влетіли до зали, залитої сонячним світлом із високих вікон зі сходу. Перетнули її. Проминули здоровенні розбиті двері, й раптом попереду розкрилися Великі Ворота, арка сліпучого світла.

Орківська сторожа причаїлась у тіні за великими опорами арки, та розбиті ворота стояли розчинені навстіж. Араґорн звалив старшого з орків, котрий став у нього на дорозі, а решта розбіглася, нажахана його люттю. Загін промчав, не зважаючи на варту. Вискочивши з Воріт, вони опинилися на велетенських, потертих часом, сходинках, на порозі Морії.

Так, нарешті, понад усякі сподівання, вони побачили небо вгорі й відчули вітер на обличчі.

Спинилися вони лише тоді, коли були на відстані стріли від мурів. Довкола лежала Чорнорічна Долина. Її вкривала тінь Імлистих Гір, але на сході землю осявало золоте проміння. Була тільки перша година пополудню. Світило сонце, високо в небі пливли білі хмаринки.

Загін озирнувся. У тіні гори темрявою зяяла арка Воріт. Ледь чутно та ген під землею котився повільний барабанний бій: тум. Тонкий чорний димок вився над горою. І більше нічого не видно; долина була безлюдна. Тум. І тут нарешті охопило їх горе, і довго вони плакали: одні стоячи та мовчки, інші впавши на землю. Тум, тум. Барабани стихли.

VI. Лотлорієн

— На жаль, довше тут залишатися не можна, — сказав Араґорн. Він поглянув на гори й підніс меча. — Прощавай, Ґандалфе! — вигукнув він. — Чи не казав я тобі: як переступиш поріг Морії — стережися? На жаль, я говорив правду! На що нам сподіватися без тебе? — Він повернувся до Загону. — Мусимо обійтися без сподівань, — сказав він. — Принаймні зможемо помститись. Озброймося мужністю й витрімо сльози! Ходімо! Перед нами довга дорога та багато справ.

Вони підвелись і роззирнулися довкола. На північ долина збігала до тінистої ущелини між двома відрогами гір, над якими сяяли три білі шпилі: Келебділ, Фануйдол, Карадрас — Гори Морії. Ущелиною, по нескінченній драбині невеличких водоспадів білою стрічкою збігав гірський потік, і над підніжжям гір зависло марево крапель.