Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Між ельфів і людей.

Голос Леґоласа затремтів, і пісня урвалася.

— Більше співати не можу, — сказав він. — Це лише частина пісні, бо далі я забув. Історія ця довга та сумна, адже розповідає про те, як смуток прийшов до Лорієну Квітучого, коли в горах гноми розбудили лихо.

— Але не гноми це лихо створили, — заперечив Ґімлі.

— Я цього і не казав, однак лихо прокинулося, — сумовито відповів Леґолас. — І тоді багато ельфів з роду Німроделі покинули свої домівки та помандрували у світ, а вона зникла далеко на Півдні, на перевалах Білих Гір; і не вийшла вона до корабля, на якому чекав Амрот, її коханий. Але навесні, коли в молодому листі грає вітерець, біля водоспадів, названих її ім'ям, можна почути відлуння її голосу. А коли вітер віє з півдня, від моря лунає голос Амрота; бо Німродель впадає у Срібну Жилу, яку ельфи звуть Келебрантом, а Келебрант — до Андуїну Великого, а той — до затоки Белфалас, звідки відпливають ельфи Лорієну. Та ні Німродель, ані Амрот сюди не повернулися.

Кажуть, що мала вона оселю на гіллі дерева, яке росло біля водоспаду; бо такий був звичай ельфів Лорієну, жити на деревах, і мабуть, вони й зараз так живуть. Тому їх і назвали ґаладримами, Деревним Народом. У нетрях лісу дерева дуже високі. Цей лісовий народ не запорпувався в землю, як гноми, і не будував міцних укріплень із каменю, поки не постала Тінь.

— Але й у наші дні жити на дереві, можливо, безпечніше, ніж сидіти па землі, — сказав Ґімлі.

Він подивився через річку на дорогу, що вела назад до Чорнорічної Долини, а потім на склепіння з темних гілок над головою.

— Слова твої дуже доречні, Ґімлі, — сказав Араґорн. — Оселю на дереві ми не збудуємо, та сьогодні візьмімо приклад із ґаладримів і пошукаймо притулку серед гілок. Ми просиділи тут, біля дороги, значно довше, ніж було би розумно.

Загін звернув зі стежки і заглибився у сутінки лісу, на захід берегом гірської річки геть від Срібної Жили. Неподалік від водоспаду Німродель вони натрапили на кілька дерев, які нависли над річкою. Їхні сірі стовбури були неосяжної товщини, а верхівки губились у невідомій високості.

— Я полізу догори, — запропонував Леґолас. — Для мене дерева — річ звична, чи то коріння, чи гілля, однак ці дерева з породи, мені не відомої, знаю лише їхню назву з пісень. Мелорнами їх звуть, це вони цвітуть жовтими квітами, та по них я ще ніколи не лазив. Зараз дізнаюся, які вони і як ростуть.

— Які би вони не були, — втрутився Піпін, — а справді будуть пречудові, якщо виспатися на них зможе ще хтось, окрім птахів. Я ж не вмію спати на сідалі!

— То вирий собі нірку в землі, — порадив йому Леґолас, — коли це більше до смаку вашому народу. Та якщо бажаєш сховатися від орків, рий хутко і глибоко!

Він легко підстрибнув і вхопився за гілку, що відходила від стовбура високо над його головою. Та щойно він повиснув на ній, як із пітьми верховіть пролунав чийсь голос.

— Даро! — владно сказав голос, і Леґолас, сполоханий і здивований, відпустив гілку і припав до стовбура дерева.

— Стійте тихо! — шепнув він. — Не рухайтеся, не говоріть!

Над їхніми головами почувся тихий сміх, а потім інший чистий голос заговорив по-ельфійськи. Фродо мало зрозумів зі сказаного, бо мова лісових ельфів на схід від гір різнилася від мови ельфів Заходу. Леґолас, задерши голову, відповів тією ж мовою[5].

— Хто це, і чого їм треба? — спитав Мері.

— Ельфи, — пояснив Сем. — Чи голосів не чуєш?

— Так, це ельфи, — підтвердив Леґолас, — і вони кажуть, що ти сопиш так голосно, що тебе можуть підстрелити в темряві.