Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Там лежать ліси Лотлорієну! — сказав Леґолас. — Це найпрекрасніше поселення мого народу. Таких лісів, як у тій землі, нема ніде. Восени листя їхнє не опадає, лише золотиться. Аж коли з новою весною приходить молода зелень, спадає листя, а гілля вгинається від жовтого цвіту; тоді долівку лісу вкриває золото, і золотим стає склепіння лісу, а колони його срібні, бо кора дерев гладка та сіра. Так співають у Морок-лісі. Моє серце зраділо би, якби я опинився в тому лісі навесні!

— А моє серце раділо би навіть узимку, — сказав Араґорн. — Але до нього ще багато миль. Поспішаймо!

Спочатку Фродо та Семові ще вдавалося встигати за всіма; але Араґорн ішов дуже швидко, і за якийсь час вони відстали. Зі самого ранку вони нічого не їли. Поріз у Сема на чолі пік вогнем, а голова здавалася порожньою. Хоча сонце світило, після теплої темряви Морії вітер здавався холодним. Сема трусило. Фродо задихався, кожен крок давався йому з болем.

Нарешті Леґолас озирнувся, і, побачивши, як відстали гобіти, сказав щось Араґорнові. Усі зупинилися, й Араґорн побіг назад, покликавши зі собою Боромира.

— Вибач, Фродо! — вигукнув він стурбовано. — Стільки всього трапилося сьогодні й нам так треба поспішати, що я забув про твоє поранення, і про Семове також. А чого ж ви мовчали? Ми би мали допомогти вам, хоча б усі орки Морії гналися за нами. Ходімо ж! Неподалік є місцина, де ми зможемо трохи перепочити. Там я зроблю все, що в моїх силах. Ходімо, Боромире! Понесемо їх.

Невдовзі вони натрапили на ще один потік, що збігав із заходу і зливав свою піняву течію з бистрою Срібною Жилою. Разом падали вони через поріг зеленкавого каменю й шуміли вниз, у лощину. Круті береги вкривали низенькі та покручені сосни, листовик і кущики чорниці. Трохи нижче, рівним руслом, потік із шумом котився блискучою галькою. Тут Загін перепочив. Була майже третя година пополудню, а вони відійшли від Воріт лише на кілька миль. Сонце хилилося на захід.

Поки Ґімлі та два молодші гобіти збирали хмиз, розкладали вогнище і носили воду, Араґорн оглянув Сема та Фродо. Семова рана не була глибока, але виглядала жахливо, й Араґорн спохмурнів. Але згодом обличчя його проясніло.

— Тобі пощастило, Семе! — сказав він. — Багато хто дорожче заплатив за свого першого вбитого орка. Рана не отруєна, як це зазвичай буває від орківських ятаганів. Мусить добре загоїтися. Промиєш її, коли Ґімлі підігріє воду.

Він відкрив торбинку і вийняв кілька засушених листочків.

— Вони сухі і трохи втратили цілющу силу, — сказав він, — але все ж я маю кілька листочків отеласу, які я зібрав біля Грозової. Покриши один листочок у воду і промий рану дочиста, а я перев'яжу. Тепер твоя черга, Фродо!

— Зі мною все гаразд, — відмовлявся Фродо, не бажаючи, щоби торкалися до його одягу. — Мені би тільки попоїсти й відпочити.

— Ні! — заперечив Араґорн. — Мусимо подивитися, що зробили з тобою молот і наковальня. Я досі не вірю, що ти взагалі живий.

Обережно розстібнув він стару куртку та потерту сорочку і здивовано ахнув. А потім розсміявся. Срібна кольчуга замерехтіла, мов сонце на морських брижах. Він поволі зняв її і легенько струснув, і самоцвіти сяйнули зорями, а кільця зашелестіли, мов дощик по озерній воді.

— Подивіться, друзі! — вигукнув Араґорн. — Ось гарна гобітська шкіра, в яку би й ельфійський князь загорнувся. Якби мисливці Середзем'я знали, яка у гобітів шкіра, то всі би збіглися до Ширу.

— І стріли всіх мисливців світу не заподіяли би їм шкоди, — підхопив Ґімлі, задивляючись на кольчугу. — Це ж сорочка з мітрилу. Мітрилу! Ще ніколи не бачив я такої краси і навіть не чув ніколи про таку. Це про неї згадував Ґандалф? Він занизив її ціну. Але ж і доречний був подарунок!

— А я все гадав, що це ви з Більбо робили, зачинившись у його кімнатці, — сказав Мері. — Будь же благословенний, старий гобіте! Тепер я ще більше його шаную. Сподіваюсь, у нас іще буде нагода про все це йому розповісти.

У Фродо праворуч на грудях був темний, почорнілий синець. Під кольчугою був жилет із тонкої шкіри, та в одному місці кільця прорвали його і втиснулись у тіло. Лівий бік Фродо, яким він ударився у стіну, також був подряпаний і в синяках. Поки готували вечерю, Араґорн промив болючі місця відваром із отеласу. Гострі пахощі наповнили лощину, й усі, хто вдихнув пару з казанка, почулися бадьорішими та дужчими. Невдовзі Фродо відчув, як біль покинув його і дихати стало легше, хоча забиті місця ще довго боліли при дотику. Араґорн обгорнув бік Фродо клаптем м'якого полотна.

— Кольчуга неймовірно легка, — сказав він. — Спробуй її одягнути знову. Я радий, що ти маєш такий захист. Не знімай її, навіть коли спиш, аж поки доля не занесе тебе до безпечніших країв; а доки завдання твоє не виконане, таких країв буде небагато.

Пообідавши, Загін приготувався вирушати. Загасили вогонь, багаття засипали землею. Вибравшись із улоговини, знову вийшли на дорогу. Не встигли далеко відійти, як сонце сіло за гірські вершини на заході й великі тіні виповзли на схили. Сутінки приховували дорогу, а з видолинків піднімався туман. Ген на сході бліда вечірня заграва слабо освітлювала далекі ліси та рівнини. Сем і Фродо, підлікувавшись і добре відпочивши, тепер могли йти разом із усіма, й Араґорн майже три години вів Загін з одним коротким привалом.

Стемніло. Запала глибока ніч. Висипало безліч зірок, але щербатий місяць з'явився дуже пізно. Ґімлі та Фродо мовчки йшли позаду, нечутно ступаючи і прислухаючись до кожного звуку на дорозі. Нарешті Ґімлі порушив мовчанку: