Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Отам Чорнорічні Сходи, — сказав Араґорн, показуючи рукою на водоспади. — Ми би спустилися глибоко вибитим шляхом, що тягнеться вздовж потоку, якби доля була до нас прихильніша.

— Чи, може, Карадрас не такий жорстокий, — сказав Ґімлі. — Ось він стоїть, посміхається на сонці! — Він погрозив кулаком найдальшому зі сніжних піків і відвернувся.

На сході пасмо гір несподівано уривалось, а за ним проступали невиразні обриси далеких і просторих земель. На південь, доки сягало око, тяглися нескінченні Імлисті Гори. Мандрівники стояли на узвишші західного краю долини, а дещо нижче, не далі як за милю, лежало озеро. Було воно видовжене, як величезний наконечник списа, глибоко встромлений у північну ущелину, та освітлене яскравим сонцем із південного краю. Однак води його були темні: сині-сині, мов чисте вечірнє небо, якщо дивитися з освітленої кімнати. Поверхня озера була нерухома та гладка, а від його рівної кам'янистої крайки полого піднімалася гладка зелена лука.

— Ось воно, Дзеркальне Озеро, Келед-зарам! — сумно мовив Ґімлі. Я пам'ятаю, як він сказав: «Нехай потішить тебе це видовище! Та ми не зможемо там баритися». Скільки ще мені доведеться пройти, поки зможу втішитися. Це я мушу звідси поспішати, а він зостанеться.

Загін пішов униз від Воріт дорогою. Нерівна та розбита, вона звужувалася до звивистої стежини поміж вересом і дроком, що повиростали серед потрощених плит. Але все-таки було помітно, що колись давно від низин гномівського королівства піднімався великий мощений шлях. Місцями вздовж стежки зустрічалися руїни якихось будівель, зелені кургани, увінчані стрункими березами, чи сосни, що зітхали під вітром. Поворот на схід привів Загін до берега Дзеркального Озера, а там, неподалік від узбіччя, стояла самотня колона з відбитим верхом.

— Це Камінь Даріна! — вигукнув Ґімлі. — Я мушу звернути на мить із дороги і поглянути на чудо долини!

— Тоді поквапся! — сказав Араґорн, озираючись на Ворота. — Сонце рано сідає. Орки, напевно, до сутінків не вийдуть, але ще до ночі ми мусимо відійти якнайдалі. Місяць убуває, і ніч буде темна.

— Ходімо зі мною, Фродо! — вигукнув гном, зіскакуючи з дороги.

— Я не дозволю тобі пройти повз, не глянувши на Келед-зарам.

Він побіг довгим пологим схилом униз. Фродо повільно пішов слідом; попри біль і втому, його приваблювала тиха синя вода. За ним поплентався Сем.

Біля стовпа Ґімлі зупинився і подивився вгору. Камінь потріскав і вивітрився, і ледь помітні руни годі було прочитати.

— Ця колона стоїть на тому місці, звідки Дарін уперше поглянув на Дзеркальне Озеро, — мовив гном. — Ходімо подивитись і ми!

Вони нахилилися над темною водою. Спершу не було видно нічого. Потім поволі вони розгледіли обриси навколишніх гір, віддзеркалені в синій безодні, далі — шпилі, мов пір'їни білого полум'я, а за ними — простір неба. Там, мов занурені у глибочінь коштовності, мерехтіли зорі, хоча на небі сяяло сонце. Їхні власні похилені постаті не відбивалися в озері.

— О Келед-зарам, прекрасний і дивовижний! — мовив Ґімлі. — Тут спочиває корона Даріна до його пробудження. Прощавай!

Він уклонився, відвернувся і поспішив зеленою лукою назад до дороги.

— Що ти там побачив? — запитав Піпін у Сема, та Сем так сильно задумався, що не відповів.

Тепер дорога звернула на південь і швидко побігла донизу. Трохи далі від озера вони натрапили на глибоке джерело з кришталево чистою водою, яка переливалася через кам'яні вінця та збігала блискучим гомінким струмком униз крутим скелястим жолобом.

— З цього джерела витікає Срібна Жила, — сказав Ґімлі. — Не пийте з нього! Воно крижане!

— Нижче цей струмок обертається на бистру річку, яка збирає води з багатьох гірських потоків, — сказав Араґорн. — Багато миль пройдемо ми вздовж неї. Бо я поведу вас дорогою, яку обрав Ґандалф, і сподіваюся вийти до лісу, де Срібна Жила впадає у Велику Ріку — он там.

Усі подивилися туди, куди він показував, і побачили потік, що зістрибував у чашу долини, а тоді збігав ген до низин, гублячись у золотавому серпанку.