Розділ 4 Чути музику Дударя

Найкраща частина вечора закінчилася й для Рілли. Відколи Джек Еліот приніс раптові новини, вона відчула, що Кеннет більше не думає про неї. Зненацька їй стало сумно й самотньо. То було навіть гірше, ніж якби він узагалі не помітив її. Невже так у житті завжди: спершу стається щось радісне, потім ти тішишся ним, а воно вислизає геть? Рілла тужила й почувалася значно старшою, відколи того вечора вийшла з дому. Хтозна, можливо, так і було… можливо, і справді вона стала старшою за ці кілька годин. І негоже сміятися з підліткових гризот. Усі вони страхітливі, бо молодь іще не знає, що «й це мине». Рілла зітхнула. Їй хотілося опинитися вдома, у ліжку, і виплакатися в подушку.

— Стомилася? — запитав Кеннет лагідно, проте неуважно… ох, як неуважно! «Йому геть байдуже, втомлена я чи ні», — подумала Рілла.

— Кеннете, — боязко проказала вона, — ти думаєш, ця війна стосується й нас, канадців?

— Чи стосується? Та звісно, вона стосуватиметься тих щасливців, що візьмуть участь у ній. Я не зможу… через цю кляту ногу. Таке лихо!

— Я не розумію, чого ми повинні брати участь у війнах, які веде Англія? — скрикнула Рілла. — Вона й без того здатна битися.

— Річ не в тім. Ми належимо до Британської імперії. Це справа родинної честі. Ми мусимо підтримувати одне одного. Шкода, що війна скінчиться, перш ніж я зможу придатися.

— То якби не хвора нога, ти записався би в добровольці? — недовірливо запитала Рілла.

— Авжеж. Як і тисячі хлопців. Джем напевне запишеться, можу побитися об заклад… Волтер, мабуть, іще не оклигав. І Джеррі Мередіт — неодмінно! А я ще журився, що цього року більше не зможу зіграти у футбола!

Ошелешена Рілла мовчала. Джем… і Джеррі! Нізащо! Тато й пан Мередіт не дозволять цього! Вони ще студенти! Ох, навіщо Джек Еліот приніс ці жахливі новини?

Надійшов Марк Воррен і запросив її до танцю. Рілла погодилася, знаючи, що Кеннетові байдуже, піде вона чи лишиться. Ще годину тому на дюнах він дивився на неї так, мовби крім неї нічого не мало значення. А тепер вона стала ніким. Усі думки його поглинула майбутня Велика Гра на закривавлених полях, ставкою в якій були цілі імперії. Гра, у якій жінки не могли взяти участь. Жінкам, скрушно думала Рілла, доведеться сидіти вдома й ридати. Та це ж дурниця! Кеннет не піде на фронт — він сам це визнав… і Волтер також… на щастя… а Джем і Джеррі, звісно, будуть розважливі. Вона не хвилюватиметься… вона радітиме й танцюватиме. Але, ох, цей Марк Воррен! Який незграба! Плутає всі па! Навіщо хлопці прагнуть танцювати, коли нітрохи не вміють? І коли ступні в них величезні, немов човни? Осьде, він знову штовхнув її! Більше вона ніколи з ним не танцюватиме!

Вона танцювала й з іншими хлопцями, хоч вечірка й утратила весь свій чар, а ноги, стерті сріблястими туфельками, почали немилосердно боліти. Кеннет, здається, пішов… принаймні його ніде не було видно. Ріллина перша вечірка, яка почалася так гарно, виявилася геть невдалою. Голова їй боліла, ноги пекли. Проте найгірше було ще попереду. Разом з кількома друзями з потойбіч затоки Рілла спустилася на кам’янистий берег, де всі вони відпочивали, доки нагорі, у павільйоні, линув танець за танцем. О, як приємно й прохолодно було сидіти біля моря! Усі вони втомилися; Рілла мовчала, доки приятелі жваво гомоніли. Вона зраділа, коли хтось прийшов і сказав, що човни із протилежного боку затоки готові до відплиття. Веселий гурт посунув нагору. У павільйоні ще кружляло в танці кілька пар, та більшість гостей уже розійшлася. Рілла огледілася в пошуках односельців, проте нікого не було видно. Дівчина кинулася на маяк. І там нікого. Налякана, вона вискочила на сходи, якими гості спускалися вниз. Онде й човни… де ж Джемів? Де човен Джо?

— Рілло, я думала, ти поїхала вже додому, га? — мовила Мері Ванс, вимахуючи шаллю вслід човну, що плив уздовж гавані під стернуванням Міллера Дугласа.

— Де всі решта? — промимрила Рілла.

— Поїхали вже — Джем усіх повіз іще годину тому, бо в Уни розболілася голова. А інші чверть години як попливли разом з Джо. Онде вони, бач, коло Березового Мису. Я не поїхала — вітер зривається, буде ще в мене морська хвороба. Я й пішки додому дотюпаю. Тут лише півтори милі. Думала, ти й собі попливла, з усіма. Де ти ходила?

— Я була там, на скелях, із Джемом та Моллі Крофорд. Чому ніхто не шукав мене?

— Та шукали, але не знайшли. Певно, гадали, що ти поїхала в іншому човні. Не бійся. Переночуєш у мене, а я зателефоную до Інглсайду й скажу, де ти є.

Рілла збагнула, що іншого виходу в неї немає. Вуста її затремтіли, на очі набігли сльози. Вона відчайдушно закліпала — хоча не розплакатися на очах у цієї Мері. Але виявити, що її просто забули… і ніхто не шукав — навіть Волтер! Аж раптом Рілла пригадала дещо жахливе.

— Мої черевики! — заголосила вона. — Я покинула їх у човні!

— Отакої, — здивовано витріщилася Мері. — Не бачила ще таких роззявкуватих дітей. Ну, то попроси Гейзел Льюїсон позичити тобі черевики.

— Е, ні, — обурилася Рілла, котра не зносила Гейзел. — Краще я піду босоніж.