Розділ 29 «Поранений і зник безвісти»

«Поранений і зник безвісти»

«Побиті, проте не знищені» — із таким заголовком вийшла газета у понеділок, і Сьюзен повторювала його про себе, пораючись коло щоденних хатніх справ. Прорив під Сен-Квентіном удалося ліквідувати вчасно, та лінія оборони союзників невпинно відсувалася назад із позицій, відвойованих рік тому ціною півмільйона життів. У середу газетний заголовок сповіщав: «Британці й французи стримують німців» — та відступ тривав. Відступ… відступ… відступ… Коли ж він скінчиться? Чи лінія фронту буде прорвана знов — тепер уже непоправно?

Суботня газета вийшла із заголовком: «Навіть Берлін визнає, що наступ німців придушено», — і вперше за ввесь той жахливий тиждень мешканці Інглсайду змогли відітхнути.

— Пережили один тиждень — розпочинаємо другий, — рішуче мовила Сьюзен.

— Я почуваюся, наче катована на дибі, яку зупинили на деякий час, — сказала Гертруда, великоднього ранку йдучи до церкви поруч із Ріллою. — Проте мене ще не зняли з диби. Тортури можуть відновитися щомиті.

— Тиждень тому я гадала, що Бог нас покинув, — мовила Рілла, — але тепер вірю, що ні. Зло не може перемогти. На нашому боці дух, а він сильніший за плоть.

Проте тієї чорної весни віра її незрідка зазнавала тяжких випробувань. Армагеддон не скінчився за кілька днів, як вони сподівалися, а тягнувся тижнями й місяцями. Знову й знову Гінденбург завдавав жорстоких, несподіваних ударів, здобуваючи нового хоч і не вирішального успіху. Знову й знову воєнні експерти заявляли, що ситуація вкрай небезпечна. Знову й знову кузина Софія притакувала воєнним експертам.

— Якщо союзники відступлять іще на три милі — ми програємо, — голосила вона.

— Невже британський флот більше ніде не зможе розвернутися? — глузливо відповідала Сьюзен.

— Це думка того, хто знає усе про війну, — серйозно заперечувала кузина Софія.

— Таких людей не існує, — утяла Сьюзен. — Що ж до воєнних експертів, то вони тямлять у цьому не більше за нас із тобою. Скільки разів вони вже помилялися! Чому ти завжди бачиш темний бік, Софіє Крофорд?

— Бо світлого боку немає, Сьюзен.

— Невже? Сьогодні двадцяте квітня, а Гінденбург іще не в Парижі, хоч і запевняв, що буде там першого. Хіба це не світлий бік?

— Я думаю, Сьюзен Бейкер, що німці й без того скоро захоплять Париж, а потім і цілу Канаду.

— Тільки не нашу провінцію. Жодного гуна не буде на Острові Принца Едварда, поки я здатна втримати вила, — мовила Сьюзен із виглядом і відчуттям жінки, що справді може виступити одна проти німецької армії. — По правді кажучи, Софіє Крофорд, я вже втомилася від твоїх зловісних пророцтв. Я не заперечую, що помилки теж були. Німці не взяли би Пашендейля вдруге, якби там лишили канадські підрозділи, та й марно було довіряти тим португальцям на річці Ліс[103]. Але це ще не привід стверджувати, наче ми програли війну. Я не хочу з тобою сваритися, надто тепер, але ми мусимо підтримувати бойовий дух, тож я відверто попереджаю тебе, що, коли ти не припиниш каркати, ліпше сиди собі вдома й до нас не приходь.

Отож вельми люта кузина Софія подалася плекати образу й кілька тижнів не відвідувала кухні Сьюзен. Можливо, то було й на краще, адже ті тижні видалися непрості: німці раз по раз атакували союзників там і тут, захоплюючи життєво важливі пункти їхньої оборони. А якось на початку травня, коли сонце й вітер шугали навзаводи поміж дерев у Долині Райдуг, кленовий гай був золотаво-зелений, а гавань біла й пухнаста від баранців, надійшла звістка про Джема.

Під час німецької вилазки на канадському фронті — такої дрібної, що про неї не було згадано навіть в офіційних депешах — лейтенант Джеймс-Метью Блайт «був поранений і зник безвісти».

— Я думаю, це навіть гірше, ніж звістка про його смерть, — прошепотіла Рілла побілілими вустами.

— Ні, Рілло… ні. «Зник безвісти» лишає хай кволу, проте надію, — відказала Гертруда.