Розділ 14 Болісне рішення

Болісне рішення

Увесь наступний день над Інглсайдом майорів прапор, який Сьюзен здійняла на честь вступу Італії у війну.

— Вони то саме вчасно, пані Блайт, дорогенька, зважаючи, які кепські справи на російському фронті. Що не кажіть, а ті росіяни — таки міцні горішки, хоч їхній великий князь Ніколай радше нагадує ганчірку, аніж людину. На щастя для Італії, вона воює на слушному боці[52], та от чи пощастило союзникам — того я не знаю й сказати не зможу, аж поки довідаюся більше про італійців. Але ж той старий гріховодник Франц-Йосиф матиме тепер собі, про що подумати. Добрячий імператор! Однією ногою в могилі, а таку різанину влаштовує! — і Сьюзен почала так люто місити тісто на хліб, як, очевидно, нам’яла би боки Францові-Йосифу, якби той мав нещастя втрапити їй до рук.

Волтер поїхав до міста вранішнім потягом, а Нен зголосилася бавити Джимса, щоб Рілла могла присвятити всю увагу концерту. Увесь день Рілла була заклопотана, допомагаючи прикрашати залу гленського клубу й залагоджуючи безліч останніх дрібниць. Вечір був тихий і теплий, попри те, що Місяць із Баками висловлював сподівання на «зливу стіною» й опісля цих слів зумисне штурхонув Мірандиного песика[53] ногою на землю. Примчавши із клубу додому, Рілла поспішно перевдягалася. Нарешті все минало гладенько; Ірен була вже внизу, у вітальні, репетируючи свої номери з панною Олівер. Рілла, схвильована й щаслива, на мить забула навіть про Західний фронт. Кілька тижнів вона докладала всіх можливих зусиль, і праця її була недаремна й успішна, а це дарувало їй відчуття перемоги. Вона знала, що чимало хто думав і натякав, буцім Рілла Блайт не виявить ані тактовності, ані терпцю, потрібних, щоб улаштувати концерт. От вона й показала всім! Одягаючись, Рілла наспівувала, готова щомиті вибухнути від щастя. Безперечно, сьогодні вона була дуже вродлива. Радісне хвилювання забарвило її кремові щічки ніжним рожевим рум’янцем, майже цілком приховавши кілька веснянок, а коси випромінювали червонясто-рудаве сяйво. Прикрасити їх яблуневим цвітом а чи разочком перлів? Після нетривалих вагань Рілла вибрала квіти й устромила гілочку з білими вощеними пелюстками в коси за лівим вухом. Востаннє поглянула на ноги — так, обидві туфельки взуті правильно. Вона поцілувала сонного Джимса — яке ж у нього тепле, рум’яне, ніжне личко! — і гайнула вниз із пагорба до клубу. Публіка вже збиралася в залі — невдовзі там не лишиться вільних місць. Заповідалося на великий успіх.

Перші три номери минули пречудово. Рілла стояла в маленькій гардеробній за сценою, дивлячись крізь вікно на гавань у місячнім сяйві й повторюючи вірші, які їй належало декламувати. Вона була сама — решта учасників юрмилися в більшій кімнаті по інший бік коридору. Аж раптом дві пещені руки обхопили її стан, і вже за мить Ірен Говард легенько поцілувала її в щоку.

— Рілло, дівчинко, у тебе нині просто янгольський вигляд! Ти така відважна: я думала, тобі буде зовсім погано через те, що Волтер записався до війська, не певна була, чи ти подужаєш знести цей тягар — але осьде ти, спокійна й незворушна. Я хотіла би мати бодай половину твоєї стриманості.

Рілла заціпеніла. Вона нічого не відчувала — достоту нічого. Почуття мовби зникли зі світу.

— Волтер… до війська… — почула вона власний голос… а тоді пролунав підступний смішок Ірен.

— Хіба ти не знала? Я була переконана, що тобі все відомо, інакше й не згадувала би про це. Так, для цього він нині їздив до міста — Волтер розповів мені дорогою назад… мені найпершій. На складі скінчилася форма, тож йому не видали комплекту, але неодмінно видадуть за два-три дні. Я завжди казала, що Волтер відважний — незгірший від інших хлопців. Будь певна, Рілло, я пишалася ним, коли він розповів мені про свій учинок. О, Рік Мак-Алістер закінчив виступ. Мушу бігти. Я обіцяла акомпанувати хору, бо Еліс Клоу розболілася голова.

Вона пішла — о, слава Богу, вона пішла! Рілла знову була сама, знову споглядала незмінну, неземну красу залитої місяцем гавані, і почуття верталися до неї сильним болем, що видавався майже фізичним і ледь не роздирав її зсередини.

— Я не переживу цього, — мовила Рілла; і враз їй майнула страхітлива думка, що вона, очевидячки, переживе, і що попереду в неї довгі роки болісної агонії.

Вона повинна втекти… побігти додому… побути сама. Вона не може вийти туди, грати марші й проказувати слова в драматичних сценках. Так, половина концерту буде зіпсована, але їй байдуже… усе байдуже. Невже вона, Рілла Блайт, ця зболена істота, ще кілька хвилин тому була цілковито щаслива? Квартет на сцені виспівував: «Прапор британський вище тримай», — та музика лунала мовби з далекої відстані. Чому вона не плаче, як плакала тоді, коли Джем сказав, що йде на війну? Можливо, якщо вона виплачеться, той жах, що заволодів уже ледь не всім її існуванням, відпустить її? Але сліз не було! Де її шаль та плащ? Вона мусить піти й заховатися, наче смертельно поранений звір.

Та чи не боягузтво це — утікати отак? Питання постало перед нею зненацька, ніби промовлене чужим голосом. Рілла згадала про бої у Фландрії, про брата й друга в холодних шанцях із вутлими грубками. Що вони подумали б, якби вона ухилилася від свого невеличкого обов’язку — провести благодійний концерт Червоного Хреста? Але вона не може лишитися… не може… проте… що то сказала мама, коли Джем записався в добровольці? «Чи будуть хоробрі наші мужі тоді, як забракне відваги жінкам?» Але це… це нестерпно.

І все ж на півдорозі до дверей вона спинилася й повернулася до вікна. На сцені співала Ірен. Її гарний чистий голос — єдине, що було в ній справжнього — ніжно відлунював у залі. Рілла знала, що після цього буде Марш фей. Чи зможе вона вийти й акомпанувати дівчатам? Тепер їй самій розболілася голова… у горлі пересохло. Ох, навіщо Ірен розповіла їй це саме зараз, коли новина могла тільки зашкодити? Ірен надзвичайно жорстока. Рілла пригадала, як уранці завважила кілька стурбованих маминих поглядів. Тоді вона була надто заклопотана, щоби замислитися над цим, але тепер зрозуміла. Мама знала, для чого Волтер поїхав до міста, проте не хотіла казати їй, доки скінчиться концерт. Яка в мами неймовірна сила духу!

— Я повинна лишитися й закінчити справу, — мовила Рілла, стискаючи крижані руки.

Решта вечора назавжди зосталася в її пам’яті як гарячковий сон. Тілом Рілла була між людей, та душа її самотою боліла в далекій катівні. Одначе вона вправно виконала Марш фей і, ні разу не затнувшись, продекламувала вірші. Вона навіть наділа дурноверхий костюм старої ірландки й зіграла в одній зі сценок ту роль, від якої мала відмовитися Міранда Прайор. Одначе її «ірландському акцентові» бракувало тієї виразності, яка звучала на репетиціях, а в декламації не вчувалося звичної натхненної іскри. Стоячи перед публікою, вона бачила єдине лице — вродливого чорнявого юнака, що сидів біля матері — бачила його в шанцях, бачила його, холодне й мертве, у сяйві зірок, бачила його змученим у в’язниці… стоячи там, на оздобленій прапорами сцені гленського клубу, вона бачила сотні жахливих картин, і власне її лице було блідіше за молочно-білі квіти в косах. У перервах між номерами Рілла невпинно міряла кроками гардеробну. Невже цей концерт ніколи не закінчиться?

Аж ось, нарешті, і все. Олів Кірк підбігла до неї й захоплено розповіла, що вони зібрали сто доларів.

— Добре, — механічно відказала Рілла.

Потім вона пішла… о, слава Богу, вона пішла від усіх. Волтер чекав на неї коло дверей. Він мовчки взяв її попід руку й вони рушили вдвох дорогою, що сріблилася в місячному світлі. На болотах скрекотали жаби, навколо простягалися рідні, тьмяно освітлені поля. Весняна ніч була зваблива й чарівна. Рілла відчувала, що ця краса завдає кривди її стражданню. Віднині вона зненавидить місячне сяйво.