Розділ 4 Чути музику Дударя

Аж раптом між хлопців, які з’юрмилися коло дверей, знявся неспокій. Хтось пробився крізь натовп і закляк на порозі, сердито роззираючись довкола. То був Джек Еліот із протилежного боку затоки — студент медичного факультету університету Мак-Гілла, мовчазний і нетовариський хлопчина. Його запросили на вечірку разом з усіма, проте ніхто не сподівався, що він приїде: того дня Джек мусив рушити в справах до Шарлоттауна й повернутися пізно ввечері. Та ось він, стоїть і тримає в руці газету.

Гертруда Олівер поглянула на нього зі свого кутка й хтозна-чому знову здригнулася. Вона й собі тішилася вечірці, бо ж несподівано зустріла серед гостей свого шарлоттаунського знайомого. Той, не маючи друзів у Чотирьох Вітрах і будучи значно старшим за більшість присутніх, зрадів розмові з освіченою дівчиною, здатною обговорювати події на міжнародній арені з достоту чоловічою логікою та завзяттям. Отак, за приємною бесідою, панна Олівер майже забула про нинішні гризоти. Тепер її знову посіло тривожне передчуття. Які новини приніс Джек Еліот? На думку їй спали рядки зі старої поеми: «Вночі бучні лунають звуки балу… та що це? Подзвін, вісник небуття»[9]. Чому вона згадала ці слова? Чому мовчить Джек Еліот — якщо він має що повідомити? Чому стоїть, набурмосено позираючи довкруги?

— Запитайте його… запитайте, — палко звернулася вона до Аллана Дейлі. Проте хтось випередив її. На маяку вмить запала жахлива тиша. У павільйоні скрипаль зупинився, щоб перепочити, отож і там було тихо. Здалеку линув тихий стогін моря — свідчення шторму, що вже надходив з Атлантики. Із-над скель прилетів дівочий уривчастий сміх і розтанув, немовби злякавшись раптової мовчазної напруги.

— Англія оголосила війну Німеччині, — поволі прорік Джек Еліот. — Телеграма з новинами надійшла щойно перед моїм від’їздом із Шарлоттауна.

— Спаси нас, Господи, — видихнула Гертруда. — Мій сон… мій сон! Ось вона, перша хвиля!

Вона поглянула у вічі Аллану Дейлі й кволо всміхнулася.

— Це Армагеддон? — запитала вона.

— Боюся, що так, — серйозно відповів він.

Довкола них знявся хор вигуків, сповнених доволі байдужого зацікавлення й подиву. Майже ніхто не збагнув суті повідомлення, і всього кілька людей розуміли, що воно якось стосується їх самих. Невдовзі пари знову полинули в танці й довкола розлігся веселий гомін. Гертруда та Аллан Дейлі тихо й схвильовано обговорювали новину. Волтер Блайт зблід і вийшов з кімнати. Надворі він перестрів Джема, що мчав угору скелястими сходами.

— Джеме, ти чув новини?

— Так. Дудар прийшов. Ура! Я знав, що Англія не полишить Франції напризволяще. Я просив капітана Джозаю підняти прапор, але він каже, що слід зачекати до ранку. Джек розповів, що завтра почнеться набір добровольців.

— Було б чого перейматися, — пирхнула Мері Ванс, глузливо поглядаючи вслід Джемові. Вона сиділа з Міллером Дугласом на пастці для омарів, і то було не тільки вельми неромантично, а ще й геть незручно. Проте Мері й Міллер почувалися невимовно щасливими. Міллер Дуглас був високим, сильним, вайлуватим хлопцем, який уважав, що Мері Ванс нівроку гостра на язик, а білі очі її блимають, мов велетенські небесні зорі. Жодне з них не мало й гадки, нащо це Джемові Блайту закортіло підняти прапор. — Хай би собі воювали, у тій Європі. Нас це не обходить.

Волтер поглянув на неї й завмер у моторошному передчутті.

— Доки закінчиться ця війна, — мовив він, чи то щось вище мовило його вустами, — кожен чоловік, кожна жінка й дитина в Канаді відчують її у своєму житті… ти, Мері, відчуєш її… усім серцем. Ти плакатимеш кривавими слізьми. Дудар прийшов, і в кожному закутку світу лунатиме його нездоланна й жахлива мелодія. Минуть роки, доки вщухне цей танець смерті — роки, Мері. І мільйони сердець розіб’ються упродовж цих років.

— Ти глянь! — озвалася Мері, яка завжди відповідала так тоді, коли не мала чого сказати. Вона не розуміла Волтера, а втім, їй стало тривожно. Він завжди казав такі дивні речі. Той його дурний Дудар… вона вже багато років нічого про нього не чула, і ось він знову з’явився, мовби нізвідки. Хай там як, а Волтерові балачки їй не сподобалися й квит.

— Та чи не перебільшуєш ти, Волтере? — запитав Гарві Крофорд, який підійшов до них саме в цю мить. — Війна не триватиме роками… вона закінчиться за місяць чи два. Англія вмить зітре Німеччину з мапи світу.

— Гадаєш, війна, до якої Німеччина готувалася двадцять років, скінчиться за кілька тижнів? — палко промовив Волтер. — Ні, Гарві, це не дрібна балканська сутичка. Це битва не на життя, а на смерть. Німеччина розпочинає її, щоб перемогти чи померти. А знаєш, що буде, якщо вона переможе? Канада стане її колонією.

— Ну, то ще не скоро вийде, — стенув плечима Гарві. — Спершу їй доведеться здолати британський флот, а коли й так, то є ще ми з Міллером, і ми вже дамо їм чосу, га, Міллере? Хай німці не потикаються до нашої старої любої Канади!

І Гарві, сміючись, побіг сходами вниз до моря.

— Усі ви, хлопці, мелете казна-що, — гидливо буркнула Мері Ванс, а тоді підвелася й потягла Міллера до прибережних скель. Нечасто їм випадала нагода прогулятися вдвох, і Мері не хотіла, щоб Волтерові балачки про дударів, німців та інші дурниці зіпсували такий гарний вечір. Волтер лишився сам на сходах, невидющо озираючи красу Чотирьох Вітрів.