Розділ 34 Пан Гайд іде туди, де йому й місце, а Сьюзен улаштовує собі медовий місяць

Пан Гайд іде туди, де йому й місце,

а Сьюзен улаштовує собі медовий місяць

На початку листопада Джимс покинув Інглсайд. Рілла провела його плачучи, проте з легким серцем. «Пані Андерсон номер два» виявилася такою славною дівчиною, що лишалося хіба чудуватися щасливому збігу обставин, який поєднав їх із Джеймсом Андерсоном. Вона була рум’яна, синьоока й пухкенька, округла й пружна, ніби листок герані. Рілла одразу збагнула, що їй можна довірити Джимса.

— Я люблю дітей, панночко, — сердечно сказала вона. — Я звикла до них: удома в мене лишилося шестеро менших братів і сестер. Джимс — гарне хлопченя, і я мушу сказати, що ви спромоглися виростити його на диво здоровим і гарненьким. Я любитиму його, як рідного сина, панночко. А Джима я ще приструнчу. Він не ледачий, та йому потрібен той, хто наглядав би за ним і дбав про його заощадження. Ми винайняли маленьку ферму неподалік від села й житимемо там. Джим хотів залишитися в Англії, та я відмовилася. Я давно мріяла поїхати в іншу країну й завжди думала, що Канада цілком улаштувала б мене.

— Як добре, що ви житимете недалечко від нас! Ви ж дозволите Джимсові часто приходити в Інглсайд? Я дуже люблю його.

— Та звісно, панночко! Я ще не бачила милішого дитяти. Ми — Джим і я — розуміємо, що ви зробили для нього, і будемо вам удячні, скільки життя. Він приходитиме до вас, коли забажаєте, і я радо вислухаю всяку вашу пораду щодо його виховання. Я так собі думаю, він — ваша дитина більше, ніж будь-чия, і я вже влаштую так, щоб ви надалі могли робити для нього все, що захочете.

І Джимс поїхав — із блакитною супницею, але вже не в ній. А потім надійшли новини про перемир’я, і цілий Глен Святої Марії знавіснів від щастя. Того вечора в селі розклали велике багаття й спалили опудало кайзера. Хлопчаки з рибальського селища підпалили висхлу траву на дюнах і розкішне полум’я простяглося вздовж семи миль понад берегом. Рілла ж сміючись удерлася до своєї кімнати в Інглсайді.

— Зараз я втну дещо непростиме й нежіночне, — заявила вона, витягаючи зелений оксамитовий капелюх із коробки. — Я топтатиму його, доки він перетвориться на щось безформне й безглузде. І я ніколи більше, скільки життя, не надіну анічогісінько цього відтінку зеленого.

— Ти мужньо дотримала слова, — засміялася панна Олівер.

— То була не мужність, а звичайна впертість, якої я нині соромлюся, — мовила Рілла, радісно топчучи капелюха. — Я хотіла показати мамі — а це дуже нице бажання, негідне хорошої, чемної доньки. Та все ж я довела їй… і собі також я дещо довела! Ох, панно Олівер, у цю мить я почуваюся зовсім дитиною — малою, дурною й легковажною. Невже я колись казала, що листопад — найбридкіший місяць у році? Це найпрекрасніший місяць! Послухайте, як тенькають дзвіночки в Долині Райдуг! Я ще ніколи не чула їх так ясно. Вони видзвонюють мир… нове щастя… і все те миле, рідне, розумне й дороге серцю, що повертається тепер до нас. Хоча я нині зовсім не розумна — і не вдаю такої. Сьогодні всі трошечки збожеволіли. Ми скоро отямимося — адже ми мусимо «не зрадити обітниці» і якнайшвидше відбудувати світ. Але сьогодні, панно Олівер, будьмо веселі й безумні.

З подвір’я, залитого сонцем, увійшла Сьюзен із виразом щонайглибшого задоволення.

— Пана Гайда більше немає, — оголосила вона.

— Немає? Сьюзен, невже він помер?

— Ні, пані Блайт, дорогенька, це чудовисько не померло. Та ми більше ніколи його не побачимо — я впевнена в цьому.

— Сьюзен, не кажіть так загадково. Що сталося?

— Пані Блайт, дорогенька, нині по обіді він сидів на задньому ґанку. То було щойно після того, як повідомили, що перемир’я підписане, і вигляд у цього котиська був достеменно гайдівський. Запевняю вас, він видавався страхітною тварюкою. Аж раптом, пані Блайт, дорогенька, із-за кухонного рогу вийшов Брюс Мередіт на дибах. Він оце вчиться вправлятися з ними, то й прийшов показати, як хвацько в нього виходить. Пан Гайд лише глянув на нього й ураз перескочив через паркан, а тоді, притиснувши вуха, навіжено помчав крізь кленовий гай. Я, пані Блайт, дорогенька, ніколи в житті ще не бачила такого наляканого створіння. Він так і не повернувся.

— О, Сьюзен, він повернеться, коли оговтається після такого страху.

— Хтозна, пані Блайт, дорогенька, хтозна. Згадайте, що перемир’я підписане. А це нагадує мені про те, що Місяця з Баками учора розбив параліч. Я не стверджую, буцім то кара Господня для нього, адже мені невідомі наміри Усевишнього, та своя думка щодо цієї події в мене є. У Глені Святої Марії більше ніхто не почує ані про Місяця з Баками, ані про пана Гайда, можете бути певні.

Про пана Гайда справді більше ніхто нічого не чув. Оскільки думати, буцім він перелякався до смерті, не випадало, мешканці Інглсайду вирішили, що він отруївся чи був застрелений — усі, крім Сьюзен, що незмінно запевняла, буцім кіт «пішов туди, де йому й місце». Рілла тяжко побивалася за ним, бо ж надзвичайно любила свого статечного золотавого котика як у гайдівськім гуморі, так і в подобі Доктора Джекіла.