Розділ 8 Рішення Рілли

Рішення Рілли

Як сім’ї, так і окремі люди невдовзі звикають до нових умов і приймають їх, не ставлячи зайвих питань. Минув лише тиждень, а здавалося, що маленький син Андерсонів завжди мешкав в Інглсайді. Після перших трьох божевільних ночей Рілла знову почала спати, прокидаючись вряди-годи за звичкою, щоб доглянути хлопчика. Вона годувала, купала й сповивала його так майстерно, немов робила це впродовж усього життя. Утім, ані ця справа, ані саме дитя їй не подобалися; вона досі тримала його обережно, наче малу вертку ящірку, до всього, ще й вельми крихку — проте Рілла ретельно виконувала все, що мусила, тож у цілому Глені Святої Марії не було чистішого й охайнішого немовляти. Щодня вона зважувала його й занотовувала показники до свого щоденника, та часом скрушно думала, нащо то лиха доля взагалі привела її того фатального дня до Андерсонів. Нен, Ді та Ширлі не збиткувалися з неї так, як вона гадала. Усі вони були вражені самим тим фактом, що Рілла взялася доглядати дитя. Волтер, звісно, ніколи не дражнив її, а якось навіть сказав, що вона молодчина.

— Рілло-моя-Рілло, тобі знадобилася більша відвага, щоб опікуватися цими п’ятьма фунтами новонародженої людини, аніж Джему, щоб стати на прю з ордою німецьких військ. Аби ж і мені хоч трохи твоєї мужності, — тужливо промовив він.

Рілла пишалася братовою похвалою, проте в щоденнику того вечора залишила розпачливий допис:

«Шкода, що це маля нітрохи мені не подобається. Тоді все було би простіше. Я чула, як люди кажуть, що, коли доглядаєш дитину — починаєш любити її… але в мене так не виходить. А ще воно обтяжує мене… заважає всім моїм намірам. Я мовби в кайданах — і то саме тепер, коли намагаюся розпочати роботу нашого молодіжного осередку Червоного Хреста. І вчора я не змогла піти на вечірку до Еліс Клоу, хоча страшенно мріяла про це. Певна річ, тато, хоч і суворий, проте розважливий, тож, коли це потрібно, я завжди маю вільну годину ввечері; та він не потерпів би, якби я до ночі вешталася в гостях, а Сьюзен чи мама гляділи дитину. Але то виявилося на краще, бо в малого о першій ночі сталася колька… чи щось таке. Він не хвицяв ніжками й не ціпенів — і я зрозуміла, що, згідно з Морганом, дитина не вередує. Він добре попоїв і ніхто його не дратував — а проте верещав, аж доки посинів. Отож я встала, нагріла води й поклала пляшку йому на животик, а він закричав іще гірше й підібгав ноженята. Я злякалася, що попекла його — але, мабуть, навряд. Тоді я взяла його на руки й поносила, хоча Морган у „Догляді за немовлятами“ пише, що цього робити не можна. Ох, я пройшла, здається, кілька миль, і була страхітливо зневірена, втомлена й роздратована — так, це правда. Я хотіла добряче струснути дитя… але ж воно ще таке маленьке. Тата викликали до пацієнта, у мами розболілася голова, а Сьюзен сердилася, бо, коли вона не згодна з Морганом, я все-таки волію слухатися його, тож я сказала, що за змоги робитиму все сама.

Аж ось прийшла панна Олівер. Тепер вона ділить кімнату не зі мною, а з Нен — і все через цю дитину. Мені погано без неї. Бракує наших вечірніх розмов. Коли б я ще могла поговорити з панною Олівер сам-на-сам? Мені було дуже соромно, що її розбудили дитячі крики — тепер їй самій не бракує турбот. Її наречений, пан Грант, також у Валкартьє, і вона дуже боїться за нього, хоча тримається бездоганно. Їй лячно, що він ніколи вже не повернеться, і мені серце крається, коли я перехоплюю її погляд — такий він трагічний. Проте вона сказала, що хлопчик не розбудив її. Так чи так їй не спалося, бо німці впритул підійшли до Парижа. Вона взяла малого негідника, вклала собі на коліна обличчям униз, поплескала по спинці — він замовк і заснув, і спав до ранку, наче ягнятко. А я повік не склепила — така була змучена.

Мені дуже важко давати раду з молодіжним Червоним Хрестом. На щастя, Бетті Мід обрали на голову осередку; сама я тепер секретар, але за скарбника в нас Джен Вікерс, а я зневажаю її. Вона з тих дівчат, які позаочі кличуть гарних, розумних чи видатних людей просто на прізвище. І ще вона хитра дворушниця. Уні то, звісно, байдуже. Вона готова робити будь-що, незважаючи на посаду. Вона достеменний янгол, а я лиш подеколи янгол, а подеколи — справжнісінький демон. Я хотіла би, щоб Волтер закохався в неї, проте йому, очевидно, це не спадає й на думку, хоча одного разу я чула, як він назвав її „чайною ружею“ — і це правда. А ще вона дозволяє скидати на себе роботу, просто тому, що вона така добра й ласкава. Та Я ніколи не дозволю іншим скидати роботу на Ріллу Блайт — „можете бути певні“, як каже Сьюзен.

Звісно, Олів Кірк вимагає, щоб на зборах був і частунок. Ми ледь не посварилися через це. Більшість дівчат висловилась проти частунку, і меншість образилася. А найприкріше — що Ірен Говард також опинилася в меншості. Тепер вона дуже холодно розмовляє зі мною, і я почуваюся геть нещасною. Цікаво, чи мамі й пані Еліот так само важко давати раду із членами їхнього осередку? Напевно, так, але вони спокійно працюють попри всі суперечності. Я теж намагаюся… але я зовсім не спокійна… я гніваюся й плачу — лишаюся на самоті й виливаю почуття на сторінках цього щоденника, а виливши, присягаюся, що покажу їм усім. Але я не ображаюся. Не зношу тих, хто здатен плекати кривду. Та хай там як, а наш осередок сформований. Віднині ми збиратимемося щотижня й неодмінно навчимося в’язати.

Ми із Ширлі ходили на станцію й пробували повернути Понеділка додому, та в нас нічого не вийшло. Уся сім’я намагалася, але марно. Через три дні після Джемового від’їзду Волтер привіз його силоміць і ще на три дні замкнув у стодолі. Увесь цей час Понеділок відмовлявся від їжі й скімлив, немов у передсмертній агонії, тож нам довелося випустити його, доки він справді не помер від голоду. Ми дали йому спокій, а тато домовився з різником, щоб той носив Понеділкові кістки та обрізки. Ми й самі майже щодня підгодовуємо його. Він лежить собі, скулившись попід дашком, а щойно приходить поїзд — мчить на платформу, вичікувально махає хвостом і крутиться коло ніг пасажирів. Тоді, коли поїзд рушає, а пес розуміє, що Джем не приїхав, він понуро трюхикає під дашок і лягає, чекати наступного. Пан Грей, начальник станції, каже, що йому важко не плакати від співчуття до цієї істоти. Одного дня хлопчаки взялися жбурляти камінням у Понеділка, проте старий Джонні Мід, про якого всі кажуть, буцімто він не бачить, що діється в нього під носом, вхопив сокиру з різницької ляди й погнав їх по всьому селі. Відтоді песика більше ніхто не чіпає.

Кеннет Форд повернувся до Торонто. Позавчора він приходив до нас попрощатися. Мене не було вдома — я мала пошити пелюшки для маляти, а пані Мередіт зголосилася допомогти, тому я сиділа в неї. Та байдуже — він велів Нен „попрощатися зі Стоніжкою замість нього“ й переказати, щоб я не забула його, геть захопившись материнськими клопотами. Якщо він міг адресувати мені такі образливі, легковажні слова, це означає, що для нього та прекрасна година на дюнах — пусте. Отож я більше не згадаю ані Кеннета, ані тієї години.

Фред Арнольд провів мене додому від пані Мередіт. Він син нового методистського пастора — дуже розумний і добрий, ще й був би доволі гарний, якби не його страхітливий ніс. Коли Фред говорить про звичні щоденні речі, це не має великого значення, та варто йому завестися про поезію чи ідеали — і я не можу стерпіти контрасту між його промовами й носом, аж ледь стримуюся, щоб не засміятися. Це, звісно, несправедливо, бо він каже гідні, чудові речі, і якби все те саме казав хтось такий, як Кеннет, мене приворожили б його слова. Я була в захваті, доки слухала Фреда, опустивши голову, та щойно підвела очі й знову вздріла цей ніс, як чари розвіялися. Він теж хоче записатися до війська, але не може, бо йому тільки сімнадцять років. Дорогою нас перестріла пані Еліот і поглянула так нажахано, начеб я йшла із самим кайзером. Пані Еліот ненавидить методистів і все, пов’язане з ними. Тато каже, що то в неї манія».

Напередодні першого вересня більшість молодих Блайтів та Мередітів поїхали з дому. Фейт, Нен, Ді та Волтер подалися до коледжу, Карл — до Гарбор-Геда, де мав учителювати в школі, а Ширлі — до вчительської семінарії. З-поміж братів та сестер удома лишилася тільки Рілла. Їй було б дуже самотньо, якби вона мала час на те. Їй бракувало Волтера: вони дуже зблизилися після розмови в Долині Райдуг; Рілла звіряла йому свої біди, яких не обговорювала з іншими. Проте вона була така заклопотана молодіжним Червоним Хрестом і малим сином Андерсонів, що не мала й хвилинки на звичну нудьгу. Часом, лягаючи спати, вона могла поплакати в подушку за Волтером, що був у коледжі, за Джемом у Валкартьє, за неромантичним Кеннетовим прощанням, та здебільшого засинала швидше, ніж устигала розплакатися насправді.

— Чи попросити мені директорку Гоуптонського сиротинцю забрати дитину? — мовив був лікар Блайт два тижні по прибутті хлопчика до Інглсайду.

На мить Ріллі закортіло сказати «так». Малого відішлють до сиротинцю… там його доглядатимуть… а вона знову матиме вільні дні та спокійні ночі. Але… але… та сердешна молода мати боялася, що дитя опиниться в сиротинці! Рілла не могла позбутися цієї думки. Того ранку вона відзначила, що за час перебування в Інглсайді хлопчик погладшав на вісім унцій[19], і пишалася результатом своїх зусиль.

— Ви… сказали… що він не виживе в Гоуптоні, — мовила Рілла.

— Можливо. Кволі діти нечасто виживають у сиротинцях, навіть попри дбайливий догляд. Але, Рілло, ти знаєш, що означатиме твоє рішення залишити маля.

— Я доглядала його два тижні й воно погладшало аж на півфунта! — вигукнула Рілла. — Може… зачекаймо, доки надійде лист від пана Андерсона? Раптом він не захоче, щоб його син мешкав у сиротинці, коли він сам захищає вітчизну?

Лікар і пані Блайт обмінялися усмішками за спиною в Рілли й відтоді жодне з них більше не згадувало про Гоуптон.

Проте невдовзі усмішка на лікаревім обличчі померхла: німці були за двадцять миль від Парижа. У газетах почали з’являтися страхітливі історії про злочини загарбників у розтерзаній окупованій Бельгії. Сьюзен, панна Олівер, лікар та пані Блайт відчували постійне напруження.