Розділ 30 Зміни на краще

Зміни на краще

Сьюзен дуже засмутилася, коли тієї весни гарну стару інглсайдську галявину розорали й засадили картоплею. Утім, вона не перечила, хоча для цього й довелося пожертвувати її улюбленою клумбою півоній. Та коли уряд ухвалив закон про перехід на літній час, Сьюзен збунтувалася. Існувала Сила, вища за коаліційний уряд, і цій Силі Сьюзен присягала на вірність.

— Ви гадаєте, що це правильно — втручатися в лад, установлений Господом? — обурено запитала вона. Лікар Блайт незворушно мовив, що закону треба дотримуватись, отож усі інглсайдські годинники були переведені на годину вперед. Проте лікар Блайт не мав влади над маленьким будильником Сьюзен.

— Пані Блайт, дорогенька, я купила його за свої власні гроші, — рішучо сказала вона, — і він ітиме за Господнім часом, а не за борденівським.

Тож Сьюзен прокидалася й лягала спати «за Господнім часом», за ним же вона й працювала. Щоправда, варити обід, попри всі заперечення, їй доводилося «за борденівським часом» і, що ображало її найсильніше, ходити за ним до церкви. Та молитви вона проказувала за своїм годинником, і за ним годувала курей, отож на лікаря Блайта Сьюзен завжди поглядала із тріумфом. Бодай у чомусь вона взяла гору над ним.

— Місяць із Баками страх як тішиться тим літнім часом, — мовила Сьюзен якось увечері. — Воно й не дивно, коли його, певне, вигадали собі німці. Я чула, що днями він мало не втратив увесь свій урожай пшениці. Минулого тижня корови Воррена Міда вдерлися на його поле — це був той самий день, коли німці захопили Шеман-де-дам… можливо, збіг, а можливо, і ні — і заходилися толочити його, коли це жінка Річарда Клоу вздріла їх у вікно на своєму горищі. Спершу вона не хотіла нічого казати панові Прайору. Вона розповіла мені, що просто-таки впивалася цим видовищем і думала, що то буде справедлива наука Місяцю з Баками. Та потім їй спало на гадку, що нині врожай пшениці — то дуже важлива річ, і що політика ощадливості й допомоги фронту означає, що корів треба хутко вигнати з поля. Отож вона спустилася й зателефонувала панові Прайору, проте замість подяки почула від нього щось дуже дивне. Вона не береться стверджувати, що то була саме лайка, бо не можна мати певності щодо того, що чуєш по телефону, проте свою думку вона має — і я також. Утім, я не буду висловлювати її, бо онде сюди йде пан Мередіт, а Місяць із Баками — один із церковних старост, отож пильнуймо.

— Шукаєте нову зірку? — спитав пан Мередіт у Рілли та панни Олівер, які стояли, звівши очі до неба, між квітучого бадилля картоплі.

— Так… і ми вже знайшли її — онде, понад верхівкою найвищої старої сосни.

— Як це дивовижно — бачити те, що сталося три тисячі років тому, — озвалася Рілла. — Астрономи вважають, що саме тоді відбулося зіткнення великих мас матерії, що й породило цю нову зорю. Я почуваюся такою дрібною, думаючи про це, — пошепки додала вона.

— Проте навіть ця подія, що змушує бачити світ у правильній перспективі небесних систем, не применшує того факту, що німці знову на відстані єдиного марш-кидка від Парижа, — стривожено відказала Гертруда.

— Мабуть, я хотів би бути астрономом, — замріяно мовив пан Мередіт, споглядаючи зірку.

— Певно, є задоволення у цій справі, — притакнула панна Олівер, — незбагненне, неземне задоволення, в усіх значеннях цього слова. Я хотіла би мати кількох астрономів серед моїх друзів.

— Уявіть собі, як то — пліткувати про таємниці небесних світил, — засміялася Рілла.

— Я думаю, чи глибоко цікавлять астрономів справи земні? — запитав лікар Блайт. — Очевидно, тих, хто досліджує канали на Марсі, не хвилюватимуть кілька ярдів утрачених чи захоплених шанців на західному фронті.

— Я десь читав, — озвався пан Мередіт, — що одну зі своїх книжок Ернест Ренан[104] написав у 1870 році в обложеному Парижі й «надзвичайно приємно провів час у праці». Мабуть, його можна назвати філософом.

— А я читала, — докинула панна Олівер, — що незадовго до смерті він сказав, буцім шкодує лише про те, що не встигне побачити життєвих досягнень «цього надзвичайно цікавого молодика, німецького імператора». Якби Ернест Ренан міг побачити, що зробив цей «цікавий молодик» з його любою Францією — та й з усім світом… хотіла б я знати, чи була б його філософська байдужість до справ буденних так само повна, як у 1870 році?

«А я хотіла би знати, де нині Джем», — подумала Рілла, охоплена стрімкою й безжальною хвилею спогадів.

Минув уже понад місяць, відколи надійшла звістка про Джемове зникнення. Відтоді, попри зусилля, рідні не довідалися нічого про його долю. Надійшло хіба два-три листи, написані ще до тієї фатальної вилазки, а після них була тільки тиша. То німці знову були на Марні, посуваючись дедалі ближче до Парижа, то надходили чутки, що австрійці проривають лінію оборони на П’яве. Рілла з болем у серці відвернулася від нової зорі. То була одна із хвилин, коли її цілковито покинули надія й відвага… коли здавалося неможливим прожити ще бодай день. Якби ж вони тільки знали, що сталося із Джемом — можна стерпіти будь-яке лихо, про яке достеменно знаєш. Але важко повсякчас опиратися болісним сумнівам, страхам і жахливим підозрам. Авжеж, якби Джем був живий, він дав би знати про себе. Певно, він загинув. От лиш вони ніколи не довідаються про це… ніколи не знатимуть достеменно… і Понеділок марно чекатиме поїздів, аж доки помре від старості. Понеділок був лише бідолашним відданим песиком, що потерпав від ревматизму й знав про долю свого господаря не більше, ніж решта.

Тієї ночі Рілла довго не могла заснути. Прокинувшись, вона побачила, що Гертруда сидить при її вікні — зіпершись на підвіконня, стрічає загадковий сріблистий світанок. Її чіткий профіль з пишною короною густих чорних кіс на потилиці вирізнявся на тлі блідаво-золотого досвітнього неба. Аж раптом Рілла пригадала, як Джем захоплювався вигинами Гертрудиного чола та підборіддя, і здригнулася. Тепер усе, що нагадувало про Джема, завдавало їй нестерпного болю. Загибель Волтера лишила жахливу рану на її серці — але то була чиста рана і, хай як повільно, вона гоїлася, як гояться всі такі рани, хоча шрами від них зостаються навіки. Проте мука, на яку перетворилося зникнення Джема, була інакша — отрута, що нуртувала в тій рані, не дозволяла їй зцілитися. Надія, відчай і знову надія, нескінченне очікування листа, що так і не надходив — що міг ніколи не надійти — газетні статті з описами жорстокого ставлення до полонених, смутні думки про Джемове поранення… Зносити це ставало дедалі тяжче.