Розділ 22 Понеділок знає

Понеділок знає

— Нині минуло два роки від дня вечірки на маяку — тієї, коли Джек Еліот приніс нам звістку про початок війни. Ви пам’ятаєте, панно Олівер?

За панну Олівер відповіла кузина Софія.

— Еге ж, Рілло, я добре пам’ятаю той вечір, коли ти прибігла сюди хвалитися сукнею до танців. Чи ж я не застерігала тебе — хтозна, що чекає на нас? А ти й не думала, що чекає на тебе.

— Як і ми всі, — утяла Сьюзен, — нам не дано передбачати майбутнє. Утім, Софіє Крофорд, не конче бути пророком, аби запевнити, що ніхто не проживе життя без труднощів та випробувань. Таке і я могла би сказати.

— Тоді ми думали, що війна триватиме всього кілька місяців, — сумовито озвалася Рілла. — Тепер, коли я згадую ті часи, наша наївність видається мені дурною.

— І нині, через два роки, кінець війни нітрохи не ближчий, аніж тоді, — похмуро мовила панна Олівер.

Сьюзен енергійно дзенькала в’язальними шпицями.

— Ні, панно Олівер, дорогенька, ви самі знаєте, що це не так. Хай скільки триватиме війна, тепер ми вже на два роки ближчі до її завершення.

— Сьогодні Альберт вичитав у монреальській газеті, що якийсь експерт пророкує, буцім війна триватиме ще п’ять років, — бадьоро й життєрадісно докинула кузина Софія.

— Це неможливо! — скрикнула Рілла, а потім, зітхнувши, додала: — Два роки тому ми так само сказали би: «Це неможливо, щоб війна тривала два роки». Але ще п’ять таких літ…

— Якщо Румунія долучиться до союзників — а я надіюся, що так і буде — війна закінчиться через п’ять місяців, а не років, — мовила Сьюзен.

— Не вірю я в тих чужоземців, — зітхнула кузина Софія.

— Французи теж чужоземці, — заперечила Сьюзен, — а бач, як було у Вердені. Подумай про всі перемоги на Соммі[76], що сталися цього благословенного літа. Великий Наступ відбувається, і росіяни добре дають собі раду. Генерал Хейг запевняє, що полонені офіцери-німці вже й самі визнають, що програли війну.

— Не можна вірити німцям на слово, — урвала її кузина Софія. — Марно вірити в щось лише тому, що хочеш вірити. Британці втратили мільйони солдатів на Соммі, а чи далеко просунулися? Змирися з фактами, Сьюзен Бейкер.

— Вони виснажують німців, і байдуже, де це відбувається — за кілька миль на схід чи на захід. Я не воєнний експерт, — визнала Сьюзен із дивовижною скромністю, — але навіть я розумію це, Софіє Крофорд; і ти могла б зрозуміти, якби не твій одвічний песимістичний погляд на речі. Гуни не всі розуми поїли. Ти чула історію Алестера, сина Родеріка Мак-Калема з Верхнього Глена? Він у німецькому таборі для полонених і минулого тижня мати дістала від нього листа. Він писав, що ставляться до нього добре, а в’язнів смачно годують і таке інше, аж видавалося, що в нього все гаразд. Але у підписі, між прізвищем та ім’ям, він доточив гельське слово «брехня». Німецький цензор подумав, що то друге Алестерове ім’я, і не збагнув, як його обдурили. Словом, хай нині війною переймається Хейг, а я приготую глазур для шоколадного торта й поставлю його на горішню полицю в коморі. Минулого разу я поставила торт на долішню полицю, то маленький Кітченер тишком пробрався туди й об’їв усю глазур. А в нас того вечора були гості — тож уявіть собі, що я пережила, як побачила шкоду.

— Батько цього сирітки досі не озвався? — запитала кузина Софія.

— У липні я одержала від нього лист, — мовила Рілла. — Він запевняє, що, коли дізнався про те, що дружина його померла, а я забрала дитя до себе — пан Мередіт повідомив його про це — то написав мені, але, оскільки я не відповіла, він почав думати, що лист загубився.

— Почав нарешті — аж за два роки, — презирливо чмихнула Сьюзен. — Деякі люди аж надто повільно думають. Джим Андерсон уже два роки в шанцях, а досі не дістав ані подряпини. Як то каже давня приказка, щастя й дурневі помагає.