Розділ 32 Звістка від Джема

Звістка від Джема

«4 серпня 1918 року.

Минуло чотири роки від танців на маяку — чотири воєнні роки. А здається, що часу минуло утричі більше. Тоді мені було п’ятнадцять. Тепер мені дев’ятнадцять. Я сподівалася, що минулі чотири роки будуть найвеселішими в моєму житті… а вони стали роками війни… страху, горя та хвилювань… але я смиренно надіюся, що вони додали мені сили й допомогли зміцнити характер.

Сьогодні в передпокої я випадково почула розмову мами з татом про мене. Я не підслуховувала — просто не могла не почути її, ідучи сходами нагору, отож і вислухала те, чого, згідно із приказкою, не дано почути тим, хто підслуховує — похвалу на свою адресу. То були мамині слова, і я запишу їх тут, щоб черпати в них розраду, коли підупаду на силі й здаватимуся собі нікчемною самозакоханою егоїсткою.

„Рілла дивовижно змінилася впродовж цих чотирьох років, — мовила мама. — Колись вона була безвідповідальним дитям, а нині стала дорослою, мудрою дівчиною. Це велика втіха для мене. Нен і Ді так віддалилися — тепер вони рідко бувають удома — а Рілла стає мені ближча. Ми з нею добрі подруги, Гілберте. Не знаю, як би я пережила ці страхітливі роки без неї“.

Ось мамині слова… і я така рада, горда… смиренна… і мені трохи ніяково. Добре, що мама високої думки про мене… але я на це не заслуговую. Я геть не така мудра й сильна. Безліч разів я бувала сердитою, нетерплячою, нещасною й зневіреною. Це мама та Сьюзен — оплот сім’ї. Але я, певно, трішки допомогла їм, і дуже щаслива, якщо це справді так.

Із фронту постійно надходять добрі новини. Французи й американці раз по раз змушують німців здавати позиції. Деколи мені страшно, що це не триватиме довго — після чотирьох років утрат ці успіхи видаються неправдоподібними. Проте ми не святкуємо їх. Сьюзен здіймає прапор, та ми не радіємо. Надто важкою ціною далися нам ці звістки. Ми просто вдячні, що ту ціну було сплачено не намарне.

Про Джема ще нічого невідомо. Ми сподіваємося… просто тому, що інакше не сміємо. Та іноді ми відчуваємо — хоч ніколи й не зізнаємося в цьому — що наші надії безглузді. Із плином тижнів це стається дедалі частіше. Можливо, ми так нічого й не дізнаємося. Це найжахливіша думка з усіх. Не уявляю, як Фейт може зносити це. У листах вона пише, що ні на мить не втрачає віри, але, очевидно, її охоплюють сумніви, чорні й понурі — так само, як нас усіх.

20 серпня 1918 року.

Сьогодні канадські підрозділи знову в бою. Пан Мередіт одержав телеграму, де сказано, що Карл був легко поранений і лежить у госпіталі. Немає ні слова про те, куди він дістав поранення. Це незвично, і ми всі хвилюємося. Із фронту тепер щодня надходять звістки про нові перемоги.

30 серпня 1918 року.

Мередіти одержали лист від Карла. Поранення в нього „легке“… але припало на праве око, що більше ніколи не бачитиме!

„Одного ока достатньо, щоб розглядати жуків“, — весело пише Карл. І ми знаємо, що все могло бути страшніше.

Раптом би він утратив обидва ока? Та після Карлового листа я плакала цілий день. Його прекрасні, мужні сині очі!

Єдина втіха — у тому, що він більше не піде на фронт. Карл повернеться до Глена одразу після госпіталю — перший з наших хлопців, які приїдуть додому. Коли повернеться решта?

І є один, що не повернеться ніколи. Принаймні ми вже не побачимо його, навіть якщо він буде з нами. Але, я певна, він прийде сюди — коли повернуться наші хлопці, за ними йтиме й невидиме військо полеглих. Ми не побачимо їх — але вони будуть тут!

1 вересня 1918 року.

Учора ми з мамою їздили до Шарлоттауна, дивитися кінофільм „Серця світу“. Я страшенно осоромилася — тато збиткуватиметься із цього до кінця моїх днів. Але на екрані усе було таке СПРАВЖНЄ… і я захопилася фільмом, аж забула про все на світі, окрім тих сцен, що розгорталися в мене перед очима. А одна з них, уже наприкінці, була страшенно напружена. Героїня боролася із огидним німецьким солдатом, який намагався кудись її затягти. Я знала, що в неї є ніж: вона сховала його, щоби мати напохваті — і не розуміла, чом вона не вихопить його й не прикінчить нападника. Тоді я подумала, що вона, напевно, забула… і геть утратила голову в цю драматичну мить. Я підхопилася на рівні ноги, просто поміж усіх тих: людей, і заверещала: „Ніж у тебе в панчосі! Ніж у тебе в панчосі!“

О, я таки вразила всіх! Найкумедніше, що в ту ж таки мить героїня вихопила ніж і заколола солдата!