Розділ 12 У дні Лангемарка

У дні Лангемарка

«Як могла весна настати й бути прекрасною серед такого жаху? — писала Рілла в щоденнику. — Коли сяє сонце й на вербах біля струмка з’являються жовті пухнасті сережки, і сад чепуриться й квітне, я не можу збагнути, що у Фландрії кояться такі страшні речі. Але вони кояться!

Минулий тиждень був жахливий для нас усіх, бо надійшли новини про бої за Іпр, Лангемарк і Сен-Жульєн[47]. Наші канадські хлопці виявили бездоганну мужність: генерал Френч[48] доповідає, що саме вони „урятували становище“, коли німці майже прорвали лінію фронту. Але я не відчуваю ні гордості, ані радості — лише гнітючу тривогу за Джема, Джеррі та пана Гранта. Щодня в газетах з’являються списки вбитих — і їх так багато. Я не можу читати їх — боюся натрапити на Джемове ім’я… адже ставалося й так, що люди бачили імена своїх рідних у списках до прибуття офіційної телеграми. Зо два дні я відмовлялася підходити до телефона, бо відчувала, що не витримаю цієї жахливої миті між власним „Алло“ та відповіддю в слухавці. Здавалося, що ця мить триває сотні років — так страшно було почути: „Надійшла телеграма на ім’я лікаря Блайта“. Потім мені стало соромно, що я скидаю все на маму та Сьюзен, і я почала змушувати й себе відповідати на телефонні дзвінки. Але мені так само важко. Гертруда проводить уроки, перевіряє учнівські твори, готує питання до іспитів — усе як завжди, та я знаю, що подумки вона ввесь час у Фландрії. Я ніколи не забуду виразу її очей.

І Кеннет тепер у війську. Він одержав звання лейтенанта й улітку чекає відправки на фронт — так він написав мені. Лист його був короткий — здається, Кеннет не думає ні про що, крім війни. Я вже не побачу його до від’їзду — а може, і взагалі не побачу. Інколи я питаю себе, чи не наснився мені той вечір на маяку Чотирьох Вітрів? Він мовби стався в іншому житті, багато років тому, і всі забули про нього… крім мене.

Учора на канікули повернулися Нен, Ді та Волтер. Щойно Волтер вийшов із поїзда, Понеділок метнувся до нього, ошалілий від щастя. Певне, думав, що й Джем приїхав із ним. Та вже за мить він не зважав ані на Волтера, ані на його пестощі, а стояв собі й нервово махав хвостом, озираючи решту пасажирів… і я ледь не заплакала від його погляду, адже хтозна — можливо, Понеділок ніколи вже не побачить, як Джем іде назустріч йому. Потім, коли всі розійшлися, песик глянув на Волтера й лизнув йому руку, мовби кажучи: „Я знаю, ти не винен, що він не приїхав… даруй, що я розчарований“, — і потрюхикав назад під дашок, у той свій химерний спосіб, коли здається, що задні лапи біжать у геть протилежному напрямі, аніж передні.

Ми намагалися забрати його додому — Ді навіть присіла, поцілувала його між очей і сказала: „Понеділочку, дружочку, ходімо з нами — тільки до вечора“. А Понеділок мовив — саме так! — „Пробач, але я не можу. Я повинен зустріти тут Джема, а вже о восьмій прибуде наступний поїзд“.

Добре, що Волтер удома… хоч він так само сумний і тихенький, як на Різдво. Але я виявлятиму свою любов до нього, розраджуватиму й надіюся, що він знову сміятиметься, як колись. Я певна, що Волтер стає для мене щодня важливіший.

Позавчора Сьюзен сказала, що в Долині Райдуг розквітли проліски. У цю мить я випадково глянула на маму. Вона геть перемінилася на виду й тихо, здушено скрикнула. Мама здебільшого така енергійна й весела, що годі збагнути справжні її відчуття; лише час від часу, коли їй стає надто важко триматися, вони вихоплюються назовні. „Проліски! — мовила вона. — Торік Джем приносив мені перші проліски!“ — а тоді підхопилася й вийшла геть із кімнати. Я готова була побігти в Долину Райдуг і принести їй оберемок пролісків, та знала, що не цього вона хоче. А вчора Волтер просто рушив у видолинок і приніс мамі проліски — усі, які зміг відшукати. Ніхто йому нічого не казав — він сам згадав, що раніше Джем носив мамі проліски, і заступив його. Це означає, що він дбайливий і лагідний. А хтось надсилає йому жорстокі листи!

Дивно, як то ми живемо собі, наче нічого не відбувається… наче жахливі події в Європі ніяк не стосуються нас, а будь-який день не може принести нам страшні звістки. Але ми живемо. Сьюзен прополола город; вони з мамою закінчили генеральне прибирання в домі, а наш молодіжний осередок Червоного Хреста влаштовує благодійний концерт на користь бельгійців. Ми готувалися цілий місяць, і весь цей час боролися з недоброзичливцями. Міранда Прайор обіцяла допомогти нам з одною зі сцен, та коли вже вивчила роль, батько її зворохобився й заборонив їй брати участь у нашій затії. Я не винувачу Міранди, але гадаю, що вона могла б виявити бодай якусь власну волю. Якби вона хоч раз наполягла на своєму, їй удалось би приструнчити батька. Що він удіє, коли вона веде все його господарство й може оголосити „страйк“? Я швидко дала б раду з Місяцем із Баками — відшмагала б його батогом чи вкусила, якби ніщо інше не допомогло. Але Міранда — слухняна й поштива донька, і довгі будуть її дні на землі[49].

Я не змогла знайти іншого виконавця, бо роль нікому не подобалася, і зрештою взялася за неї сама. Олів Кірк обрали в організаційний комітет концерту, і тепер вона безперестанку капостить мені. Та все ж я наполягла на тім, щоб запросити співачку — пані Ченнінг із Шарлоттауна. У неї дивовижний голос, і послухати її зійдеться стільки людей, що ми зберемо набагато більшу суму, аніж змушені будемо сплатити їй за виступ. Олів Кірк запевняла, що наших тутешніх талантів буде цілком достатньо, а тепер Мінні Клоу не хоче співати в хорі, щоб не осоромитися перед пані Ченнінг. А Мінні — наше єдине добре контральто! Часом я впадаю в такий відчай, аж хочу вмити руки в усій цій історії, та потім, розгнівано покружлявши кімнатою, заспокоююся й знову беруся до справи. Нині я переймаюся, що в дітей Айзека Різа почнеться кашлюк. Усі вони страшенно застудилися, а п’ятеро з них мають відповідальні ролі в нашому концерті, і що я вдію, як раптом у них таки буде кашлюк? Скрипкове соло Діка Різа — це один з наших коронних номерів, а Кіт Різ бере участь у всіх драматичних сценках, і троє менших дівчат повинні марширувати із прапором. Я кілька тижнів репетирувала з ними, а тепер здається, наче всі мої зусилля зійдуть нанівець.

У Джимса з’явився перший зубик. Я дуже тішуся, бо невдовзі він матиме дев’ять місяців, і Мері Ванс натякала, що відсутність зубів у такому віці — то серйозне порушення розвитку. Він не повзає, як більшість дітлахів, але рачкує й носить речі в роті, немов цуценя. Ніхто не закине йому порушень розвитку щодо рачкування: він навіть дещо випереджає свій вік, бо в Моргана сказано, що загалом діти рачкують, починаючи з десяти місяців.

Джимс — дуже миле хлоп’я; шкода буде, якщо пан Андерсон так і не побачить сина. Волоссячко в нього теж росте гарно, і я сподіваюся, що він буде кучерявий.

На кілька хвилин, доки писала про Джимса й концерт, я забула про Іпр, отруйні гази та списки полеглих. Тепер думки вертаються з новою силою. Ох, аби ж ми тільки знали, що Джем живий і здоровий! Раніше я сердилася, коли він кликав мене „Стоніжкою“, а тепер, якби він зайшов у передпокій, насвистуючи, зі словами: „Здоров, Стоніжко,“ — я подумала би, що це наймиліше прізвисько у світі».

Рілла відклала щоденник і вийшла в сад. Весняний вечір був дуже гарний. Довгу зелену долину, що тяглася до моря, зусібіч огорнули сутінки, а за нею лежали призахідні луки. Гавань сяяла багряними, лазуровими та опаловими барвами. Кленовий гай убирався в ясно-зелений серпанок свіжого листя. Рілла тужливо озирнулася довкруж. Хто каже, буцім весна — це найвеселіша пора року? Нині їй тяжко було на серці. Пекучим болем озивалися в ньому блідо-рожеві ранки, зірки нарцисів та вітер між гілля старої сосни. Чи зможе вона колись позбутися теперішнього страху?

— Як приємно стрічати вечір на старенькому доброму Острові Принца Едварда, — мовив Волтер, долучаючись до неї. — Я вже й забув, що море тут таке синє, дороги такі червоні, а в потаємних закутках лісу мешкають тільки феї. Так, феї — давні тутешні мешканки. Присягаюся, я міг би відшукати їх кільканадцять попід фіалками в Долині Райдуг.

На мить Рілла відчула себе щасливою — адже то знову був майже колишній Волтер. Вона сподівалася, що журба невдовзі відпустить його.

— А яке синє небо понад Долиною Райдуг! — підхопила вона й собі, поділяючи братів настрій. — Синє… синє… треба сто разів повторити це слово, щоб висловити усю його синяву.

Їх проминула Сьюзен із шаллю, пов’язаною на голові, та садовим реманентом у руках. Док, навіжено блискаючи очима, скрадався за нею.

— Може, небо й синє, — завважила Сьюзен, — та цей котисько увесь день був Гайдом, тож надвечір варто чекати дощу. Про це свідчить і ревматизм у мене в плечі.