Розділ 17 Тяжкі тижні

Тяжкі тижні

Рілла прочитала першого свого любовного листа у власному потаємному тінистому куточку Долини Райдуг, а перший любовний лист, хай що казатимуть досвідченіші старші — то величезна подія для дівчини, якій немає ще двадцяти років. Після від’їзду Кенового підрозділу з Кінгспорта Рілла пережила два неспокійні, болісні тижні очікування, і, коли в церкві парафіяни співали:

«Почуй і зглянься, Отче в Небесах,

Над тими, хто веде у морі шлях»,[58]

голос її щоразу зривався; слова ці змальовували в уяві дівчини яскраві картини судна, торпедованого підводним човном, та крики стражденних людей, що зникають під безжальними хвилями. Потім надійшла звістка, що підрозділ безпечно дістався Англії, і ось Рілла тримала в руках лист від Кена. Він починався зі слів, що зробили її невимовно щасливою, а закінчувався абзацом, від якого щоки її залилися багрянцем радісного хвилювання. А між початком і завершенням то був веселий, життєлюбний лист, сповнений свіжих новин, якого Кеннет міг написати будь-кому зі своїх знайомих. Та саме через перший і останній абзаци Рілла ще кілька тижнів спала з тим листом під подушкою, деколи прокидаючись уночі, щоби просто торкнутися його пучками пальців, і потай жаліла інших дівчат, чиї женихи не могли написати їм нічого бодай наполовину так само чудового й вишуканого. Недарма Кеннет був сином знаного романіста.

Він «мав кебету» висловлювати думки кількома точними, виразними словами, які в листі його означали більше, ніж то здавалося на перший погляд, і які ніколи не звучали безглуздо й банально, хай скільки разів були перечитані. Додому з Долини Райдуг Рілла летіла, немов на крилах.

Тієї осені, проте, мешканцям Інглсайду бракувало завзяття. У вересні випав єдиний день, коли війська союзників здобули перемогу на Західному фронті, і Сьюзен здійняла прапор — уперше після того, як росіяни здали свої оборонні позиції й востаннє перед вервечкою довгих гірких місяців.

— Здається, пані Блайт, дорогенька, Великий Наступ таки почався! — вигукнула вона. — Невдовзі ми переможемо гунів. Наші хлопчики будуть удома ще до Різдва. Ура!

Сьюзен засоромилася власного «ура», щойно вимовила це слово, і смиренно перепросила за свою нестриману легковажність.

— Мені, пані Блайт, дорогенька, після жахливого літа з поразками росіян та галліполійськими відступами аж у голові закрутило, щойно ми почули добру новину.

— Добру новину? — похмуро озвалася панна Олівер. — Цікаво, чи назвуть її доброю ті жінки, що втратили своїх синів у цій битві? Лиш тому, що ніхто з наших рідних не загинув, ми святкуємо перемогу так, начеб вона не коштувала жодного людського життя.

— Ні, панно Олівер, дорогенька, — заперечила Сьюзен. — Останніми місяцями нам не було із чого тішитися, а хлопці так само гинули. Не вподібнюйтеся моїй бідолашній кузині Софії. Вона, довідавшись про звитягу, сказала: «Це хіба малесенький просвіт у чорній грозовій хмарі. Нині ми перемогли, та завтра будемо розбиті». А я відповіла: «Софіє Крофорд, — бо я, пані Блайт, дорогенька, нізащо не визнаю, що вона має слушність, — навіть Господь Бог не може створити двох пагорбів без низини між ними, та чи не варто нам тішитися, вибираючись на верхів’я котрогось із них?» А кузина Софія знов простогнала: «Осьде, Дарданелльська операція провалилася, великого князя Ніколая відкликано, а росіянський цар — прибічник кайзера, союзники геть неозброєні, та й Болгарія рушає на нас війною. І то ще не кінець. Колись англійці й французи зазнають кари за свої смертні гріхи у вереті й на попелі». А я кажу: «Вони вже каються, у шанцях і в уніформі, та й гуни, коли по правді, мають гріхи на душі». — «Вони — лиш знаряддя в руках Усевишнього, щоб перечистити засіки», — сказала кузина Софія. Я розлютилася, пані Блайт, дорогенька, і відповіла, що не вірю й не повірю ніколи, буцім Господь може вдатися до такого знаряддя, хай із якою метою, і негідно це — так легковажити іменем Усевишнього, як вона. Я сказала їй, що вона — ані не пастор, ані навіть церковний староста. І знаєте, пані Блайт, дорогенька, після цього вона замовкла. Кузина Софія завжди була песимісткою. Геть інакша, ніж її небога, жінка Діна Крофорда з того боку затоки. Бачте, у тієї п’ятеро синів, і от нещодавно знайшовся шостий. Вони всі були розчаровані, а надто Дін, бо страшенно хотів дочку. Та Дінова жінка сказала: «Я цього літа тільки й чула розмови, що скоро в Канаді хлопців не лишиться, то кого ж могла народити?» Оце сила духу, пані Блайт, дорогенька! Софія лише скиглила би й бідкалася.

Тієї темної, страшної осені кузина Софія мала всі підстави для розпачу, і навіть Сьюзен, невиправна оптимістка, дедалі частіше зневірювалась. Коли Болгарія розпочала війну на боці Німеччини, Сьюзен лише зневажливо пирхнула: «Ще одна країна хоче дістати прочуханки», та після грецького внутрішнього конфлікту[59] втратила здатність спокійно ставитися до життєвих незгод.

— У короля Костянтина жінка — німкеня[60], тож, пані Блайт, дорогенька, боюся, надії для нас нема. Але до чого ми дожилися — я переймаюся, яка дружина в грецького короля! Бідолаха в неї під закаблуком, а це негодяще місце для будь-якого чоловіка. Звісно, я стара панна — а старі панни повинні бути незалежними, інакше їх роздушать. Але якби я була заміжня, то поводилася би смиренно й скромно. Пані Блайт, дорогенька, я думаю, що ця Софія Грецька — потіпаха.

Сьюзен розлютилася, коли Венізелос був відправлений у відставку.

— Я відшмагала б цього Костянтина й здерла би з нього шкуру живцем, їй-богу! — гнівно вигукнула вона.

— Сьюзен, ви мене дивуєте, — кисло відказав лікар Блайт. — Невже ви зреклися правил благопристойної поведінки? Здирайте з нього шкуру, коли хочете, та не шмагайте.

— Якби його добряче шмагали в дитинстві, нині він поводився б мудріше, — утяла Сьюзен. — Та, мабуть, принців не шмагають. Жаль, коли так. Бачу, союзники висунули йому ультиматум. Я можу сказати їм напевне, що такій зміюці як Костянтин самим ультиматумом шкури не спустиш. Можливо, блокада наставить його на розум… але це довго триватиме — а що тим часом станеться із Сербією?

Невдовзі вони побачили, що сталося із Сербією[61], і весь цей час мешкати в одному домі зі Сьюзен було нестерпно. Вона затято кляла всіх і кожного, крім Кітченера, а бідолашного президента Вілсона готова була роздерти на шмаття.