Розділ 9 Доктор Джекіл зазнає лиха

Доктор Джекіл зазнає лиха

— Тепер війна не закінчиться до весни, — сказав лікар Блайт, коли стало очевидно, що битва на Ені[29] загнала обидві армії в глухий кут.

Рілла тим часом бурмотіла собі під ніс: «Чотири лицьові, одна виворітна», — і ногою гойдала колиску із немовлям. Морган не схвалював гойдання, проте Сьюзен трималася іншої думки, а заради миру з нею Рілла згодна була деколи й відступитися від високочолих настанов. Почувши батькові слова, вона підвела очі від шкарпетки, яку саме в’язала, зітхнула: «Ох, чи довго нам іще зносити це?» — і знову взялася за шпиці. Та Рілла, якою вона була два місяці тому, кинулася б ридати в Долину Райдуг.

Панна Олівер зітхнула, а пані Блайт молитовно склала руки.

— Мусимо підперезатися й стати до справи, — бадьоро мовила Сьюзен. — «Діло передусім», пані Блайт, дорогенька — я чула, що є таке гасло в англійців, то й собі його запозичу, коли не годна придумати кращого. Тож нині я приготую звичний суботній пудинг. Клопітка це страва, але воно й добре, бо посяде всі мої думки. Я пам’ятатиму, що Кітченер при стерні, та й Жоффр непогано дає собі раду, як на француза. Мушу нині зготувати ще ласощів для маленького Джема й дов’язати цю пару шкарпеток. Шкарпетка на день — це норма, яку я встановила для себе. Стара пані Мід із Гарбор-Геда на день в’яже три, таж вона більше нічого й не робить. Вона, пані Блайт, дорогенька, багато років була прикута до ліжка, то все побивалася, що висить марним тягарем на шиї в родини. Хотіла вже помирати, казала, що користі з неї однаково катма. Зате тепер, навпаки, воліє прожити довше, бо має собі роботу — зранку до ночі в’яже солдатам шкарпетки. Навіть кузина Софія взялася за шпиці, і це, пані Блайт, дорогенька, невимовне полегшення, бо коли руки їй зайняті, бракне часу для скрушних думок. Вона певна, що наступного року всі ми будемо німцями, та я відказала, що року не стане, аби зробити з мене німкеню. А ви знаєте, пані Блайт, дорогенька, що Рік Мак-Алістер і собі записався до війська? Подейкують, і Джо Мілгрейв хотів би, тільки боїться, що тоді Місяць із Баками не віддасть за нього Міранди. Той каже, що повірить у німецькі звірства лиш тоді, коли сам побачить, а Реймський собор, на його думку, і слід було знищити, бо католицький. Я не католичка, пані Блайт, дорогенька, оскільки вродилася й надіюся померти ревною пресвітеріанкою, але стою на тім, що католики мають таке самісіньке право зводити власні церкви, як ми, а гуни в жодному разі не повинні нищити їх. Подумайте, пані Блайт, дорогенька, — тужливо підсумувала Сьюзен, — що ми відчули би, якби німці сплюндрували шпиль нашої гленської церкви — ото й за Реймський собор мені достоту так само болить.

Тими днями по всій країні на поклик Дударя відгукувалися хлопці — заможні й бідні, чорняві й біляві, з вищого й нижчого світу…

— Навіть син Біллі Ендрюса йде на війну… і єдиний син Джейн… і Діанин маленький Джек, — мовила пані Блайт. — Прісциллин син повернувся для цього з Японії, а Стеллин — приїхав з Ванкувера. Обидва сини превелебного Джо також подалися до війська. Філ розповідає, що хлопці «рішучіші, ніж вона — умить записалися в добровольці».

— Джем пише, що їх невдовзі відправлять на фронт, і він не зможе приїхати попрощатися, бо наказ оприлюднять аж перед самою відправкою, — озвався лікар Блайт, передаючи дружині листа.

— Це несправедливо! — обурено вигукнула Сьюзен. — Невже панові Сему Г’юзу[30] байдуже до наших почуттів? Заслати цього благословенного хлопчика до Європи, не давши нам востаннє глянути на нього! Про мене, пане лікарю, дорогенький, напишіть-но в газети — хай усі знають, яке неподобство тут коїться.

— Можливо, так навіть краще, — мовила бідолашна розчарована мати. — Я не подужала би нового прощання… надто тепер, знаючи, що війна триватиме довше, ніж ми гадали. Ох, аби ж… але ні, я не промовлю цих слів. Як Сьюзен і Рілла, — натужно сміючись, підсумувала пані Блайт, — я хочу бути героїнею.

— Усі ви молодці, — мовив лікар Блайт. — Я пишаюся своїми рідними. Навіть Рілла, моя «польова лілея», невтомно керує молодіжним осередком Червоного Хреста й рятує життя одного малого канадця. Це величенька робота. Рілло, дочко Енн, як ти назвеш своє дитя воєнної доби?

— Я чекаю на лист від пана Андерсона, — мовила Рілла. — Можливо, він сам захоче дати ім’я власному синові.

Проте спливали тижні, а від Джима Андерсона не надійшло жодної звістки. Він не озивався, відколи поплив до Англії з Галіфакса; здавалося, доля дружини й дитини зовсім його не обходить. Кінець-кінцем Рілла назвала хлопчика Джеймсом, а Сьюзен дала йому друге ім’я — Кітченер. Отак і вийшло, що Джеймс-Кітченер Андерсон став власником імені, дещо значнішого, аніж він сам. Невдовзі Блайти вигадали для нього коротше ім’я — Джимс, — і лише Сьюзен уперто кликала дитя «маленьким Кітченером» і ніяк інакше.

— Пані Блайт, дорогенька, Джимс — то негідне ім’я для християнського маляти, — несхвально проголосила вона. — Кузина Софія вважає його надто вже легковажним, і вперше в житті я мушу погодитися, що вона слушно каже, хоч і не дам їй приводу зловтішатися, визнавши це у вічі. Що ж до малого — він таки справнішає, а Рілла чудово дає з ним раду. Проте я не скажу їй цього, щоб не плекати в ній зарозумілості. Ніколи я не забуду, пані Блайт, дорогенька, як уперше побачила це дитя в супниці, загорнуте в шмат брудної фланелі. Зрідка хто й може приголомшити Сьюзен Бейкер, але тої миті я таки була приголомшена. Навіть подумала, що в мене галюцинації. Та потім я сказала собі таке: «Нікому й ніколи не може привидітися супниця, тож, певне, бодай вона справжня», і трохи оговталася. А коли наш пан лікар сказав, що Рілла мусить сама глядіти малого, я собі вирішила, що він жартує. Я й на мить не могла припустити, що вона за це візьметься — та бачте, як воно вийшло. Це немовля багато чого навчило її. Коли нам випадає якась робота, пані Блайт, дорогенька, ми однаково тільки й можемо, що стати й зробити її.

Одного жовтневого дня Сьюзен укотре довела правдивість свого заключного судження. Лікаря й пані Блайт саме не було вдома. Рілла у своїй кімнаті пильнувала Джимсів пообідній сон, невтомно відлічуючи, як звикле, чотири лицьові й одну виворітну. Сьюзен лущила горох на заднім ґанку; їй допомагала кузина Софія. Мир і спокій огорнули село. Небо взялося пухким огромом сріблястих хмар. Бузковий осінній серпанок заліг у Долині Райдуг. Кленовий гай забарвився пекучим багрянцем, а кущі шипшини, які росли довкруж заднього двору, вражали різноманітністю ніжних осінніх відтінків. Не вірилося, що десь у світі точиться війна, тож палке серце Сьюзен поринуло в коротке милосердне забуття, хоча тієї ночі вона не склепила повік, думаючи про маленького Джема, який саме плив через Атлантику на одному з кораблів величного флоту, що віз першу канадську армію до європейських фронтів. Навіть кузина Софія виглядала не такою понурою, як завжди, визнавши день «незлецьким», хоч то, очевидно, було затишшя перед страшним буревієм.

— Надто спокійно, щоб так могло довго тривати, — зітхнула вона.

Аж раптом, наче підтверджуючи її певність, із-поза їхніх спин долинув пекельний грюкіт. Несказанна какофонія стукоту, брязкоту, здушеного виску та вереску лунала з кухні, подекуди уриваючись дзенькотом розбитого посуду. Сьюзен і кузина Софія нажахано перезирнулися.

— Що це? Чи хтось здурів? — пролопотіла кузина Софія.

— Напевно, той котисько Гайд сказився, — буркнула Сьюзен. — Я завжди цього чекала.