Розділ 22 Понеділок знає

— Він дуже тепло написав про Джимса й сказав, що хотів би побачити його, — мовила Рілла. — Тож я розповіла йому все про малого й надіслала фотографії. Наступного тижня Джимсу виповниться два роки, і він чудове хлоп’я.

— Колись ти не вельми любила дітей, — сказала кузина Софія.

— Я й нині люблю абстрактних дітей нітрохи не більше, аніж тоді, — щиро мовила Рілла. — Та я люблю Джимса і, боюся, не зраділа так, як мала б, коли з’ясувалося, що Джим Андерсон живий і здоровий.

— Невже ти надіялася, що його вб’ють? — нажахано заголосила кузина Софія.

— Ні-ні, пані Крофорд. Я надіялася… що він не згадає про Джимса.

— І твій татусь мав би ростити його власним коштом, — докірливо відказала кузина Софія. — Ви, молоді, страшенно легковажні.

На ці слова в кухню прибіг сам Джимс, такий рум’яний, кучерявий і гарненький, що здобувся на заслужену похвалу навіть від кузини Софії.

— Вигляд у нього здоровий, хоч, певно, щоки аж надто червоні — як у сухотника. Коли ти принесла його додому, я й подумати не могла, що ти будеш глядіти дитя. Гадала, ти на це не спроможна, то так і сказала Альбертовій жінці, а вона відповіла: «Тітко Софіє, Рілла Блайт спроможна на більше, ніж вам здається». Так і сказала: «спроможна на більше, ніж вам здається». Альбертова жінка завжди була високої думки про тебе.

І кузина Софія зітхнула, начеб Альбертова жінка була єдина упевнена в здібностях Рілли Блайт. Утім, насправді вона мала на увазі геть інше. Кузина Софія любила Ріллу так, як то дозволяв їй меланхолійний світогляд, проте вважала, що молодь потрібно стримувати — інакше суспільство буде деморалізоване.

— А пам’ятаєш, як ти верталася додому з маяка два роки тому? — тихенько піддражнила Ріллу панна Олівер.

— Авжеж, — усміхнулася Рілла; і ось уже усмішка її стала замріяна й відсутня. Вона пригадувала ще дещо: годину на дюнах з Кеннетом. Де тепер Кеннет? І Джем, Джеррі, Волтер, і всі інші хлопці, що танцювали попід місяцем на маяку Чотирьох Вітрів того радісного, безтурботного вечора, останнього з веселих та щасливих вечорів, не затьмарених тінню війни? У грязьких шанцях на Соммі, вони чують рев гармат і стогони поранених замість мелодій скрипки Неда Берра, бачать спалахи сигнальних ракет замість сріблястих відблисків на поверхні старої затоки. Двоє з них уже спочило в землі під фландрійськими маками — Алек Берр із Верхнього Глена та Кларк Менлі з Лобриджа. Інші лежали, поранені, у шпиталях. Та поки що сини лікаря Блайта й сини пастора лишалися неушкоджені. Здавалося, їх берегли якісь незнані чари. І все ж тривога не відступала, хоч війна тяглася вже багато тижнів і місяців.

— Якби це була якась лихоманка, то, зважаючи на те, що за два роки жоден із них ні разу не захворів, ми гадали би, що в них імунітет, — зітхнула Рілла. — Але ця небезпека так само реальна й страшна, як найпершого дня, коли вони потрапили в шанці. Я знаю це й воно мучить мене постійно. Проте я не можу не сподіватися, що з ними нічого не станеться, коли не сталося досі. Ох, панно Олівер, як воно буде — прокидатися вранці, не боячись новин, які прийдуть нині? Зараз я не спроможна цього уявити. А два роки тому я прокидалася з думками про нові дивовижні дарунки, які піднесе мені щойно народжений день. Ось вони минули, ті два роки, що я сподівалася заповнити веселощами й радістю.

— А ти проміняла б їх — тепер — на ті два інші, веселі роки?

— Ні, — поволі відказала Рілла. — Не проміняла б. Дивно, правда? Це були два жахливі роки — і все ж я відчуваю незбагненну вдячність за них — мовби разом з болем вони принесли мені щось дуже цінне. Навіть якби таке було можливо, я не хотіла би повернутись назад і знову стати тією, що була тоді. Навряд чи я зробила якийсь дивовижний поступ у своєму розвитку — але я вже не та егоїстична, легковажна тодішня лялечка. Вочевидь, панно Олівер, я й тоді мала душу — проте не знала її. Тепер я знаю — і це варте дорогого… варте всіх страждань минулих двох літ. Але попри це, — вибачливо всміхнулася Рілла, — я не хочу більше страждати… навіть задля подальшого духовного зростання. Іще через два роки, озирнувшись назад, я, можливо, так само відчую вдячність за той розвиток, якому вони сприяли — але зараз я не прагну цього.

— Ми ніколи цього не прагнемо, — відповіла панна Олівер. — Мабуть, тому нам і не дано самим обирати міру й засоби власного розвитку. Хай як ми цінуємо те, чого вчить нас життя, нам не хочеться продовження цих болісних уроків. Ну, та сподіваймося на краще, як каже Сьюзен, — справи на фронті тепер посуваються добре, а якщо Румунія долучиться до союзників, кінець війни може настати так швидко, що ми здивуємося.

Румунія долучилася до союзників, і Сьюзен схвально відзначила, що румунські король та королева — найгарніша вінценосна пара, яку вона бачила на портретах. Так минуло літо. На початку вересня стало відомо, що канадські підрозділи перекинули на ділянку фронту, ближчу до Сомми, і тривога в Інглсайді зросла. Уперше пані Блайт зневірилася й підупала на відвазі; дивлячись на неї цими неспокійними днями, лікар Блайт смутнів і дедалі частіше забороняв брати участь у тих чи тих справах Червоного Хреста.

— О, дозволь мені працювати… дозволь мені, Гілберте, — просила вона. — Доки я зайнята, я менше думаю. Коли я нічого не роблю — уявляю собі найстрашніше. Відпочинок — це мука для мене. Двоє моїх синів на жахливому фронті побіля Сомми, а Ширлі днями й ночами читає книжки з авіації — і нічого не каже. Але я бачу певність у його очах… ні, я не можу відпочивати! Не вимагай цього від мене, Гілберте!

Проте лікар Блайт був невблаганний.

— Я не дозволю тобі замордувати себе, моя дівчинко, — мовив він. — Коли наші хлопці повернуться, я хочу, щоб удома їх зустріла здорова мати. — Поглянь — ти стала геть прозора. Так не годиться. Запитай у Сьюзен, коли не віриш мені.

— Треба ж таке — ти змовився зі Сьюзен проти мене! — безпорадно вигукнула Енн.