Розділ 22 Понеділок знає

Якось надійшли переможні новини: канадці взяли Курселет і Мартенп’юїш, захопивши багато полонених та військової техніки. Сьюзен здійняла прапор над Інглсайдом і сказала, що Хейг нарешті збагнув, кому доручати відповідальну роботу. Інші не поділяли її тріумфу. Хто скаже, якою ціною дісталася їм ця звитяга?

Того дня Рілла прокинулася на світанку й сонна, з важкими повіками підійшла до вікна й визирнула в сад. О цій порі світ не такий, як у будь-який інший час. Повітря було прохолодне від роси, а сад, кленовий гай і Долина Райдуг мовби повнилися таємницею й дивами. Вітру не було, і з боку станції Рілла виразно почула тужливе собаче виття. Невже це Понеділок? А якщо так — чому він виє? Рілла здригнулася; виття було скорботне й зловісне. Раптом їй згадалося, що сказала колись панна Олівер, коли, вертаючись увечері додому, вони почули виття іншого пса: «Собака плаче так, відчуваючи Ангела Смерті». Рілла слухала, і серце їй холонуло із жаху. Так, безсумнівно, то був Понеділок. За ким він плаче? Чиїй душі він шле це зболене вітання, кого проводжає в останню путь?

Рілла повернулася до ліжка, та заснути не змогла. Цілий день вона споглядала й чекала з невимовним жахом. Коли вона прийшла відвідати Понеділка, начальник станції сказав: «Цей ваш пес вив усю ніч, з опівночі до світанку, — таке страхіття. Хтозна, що це вступило йому. Я раз було вийшов надвір і покликав його, та він і голови не повернув. Сидів отам, на платформі, під місяцем, сам-один, щокілька хвилин задирав писок, бідака, і вив так, наче серце йому розривалося. Досі він такого не робив — спав собі тихенько в буді від поїзда до поїзда. Але цієї ночі певне щось він мав на думці».

Понеділок лежав у своїй буді. Коли Рілла підійшла до нього, він помахав хвостом і лизнув її руку, проте не торкнувся їжі, що вона поставила перед ним.

— Боюся, він захворів, — стривожено мовила вона. Їй не хотілося йти і лишати його самого. Але того дня поганих новин не було… і наступного теж… і наступного. Страх відпустив Ріллу. Понеділок більше не вив і знову почав зустрічати всі поїзди. Минуло п’ять днів, і мешканці Інглсайду відчули, що можуть відітхнути. Рілла літала кухнею, мов на крилах, допомагаючи Сьюзен готувати сніданок, і співала так дзвінко й чисто, що кузина Софія в домі з іншого боку вулиці почула її й прорекла, звертаючись до небоги:

— «Уранці співаєш — увечері плачеш» — я багато разів чула цю приказку.

Проте Рілла Блайт не зронила надвечір ані сльози. Коли батько з дуже сірим, старим і змученим лицем прийшов до неї й розповів, що Волтер загинув у битві за Курселет, вона кволим маленьким клубочком упала в його обійми, і ще багато годин пролежала непритомна, доки прокинулась охоплена новим невідступним болем.