Розділ 18 Воєнне весілля

— Даруйте, — сказала щиро засмучена Сьюзен, — що я вжила таке слово в присутності двох маленьких дівчаток. Але я сказала, що це триклятуще чудовисько, і воно таки триклятуще. Це виплодок самого диявола.

— Гадаєте, Сьюзен, колись він згине з гуркотом і запахом сірки?

— У належну годину він піде туди, де йому й місце, можете бути певні, — затято відрубала Сьюзен, кривлячись від болю й сунучи до печі. — Боюся, тепер, коли я так беркицьнулася, торт мені струснуло й він вийде твердий, мов підошва.

Але торт удався м’який і пишний — достоту як мусить бути справжній весільний торт, і Сьюзен прегарно вкрила його глазур’ю. Наступного ранку вони з Ріллою невтомно готували наїдки на весільний бенкет; щойно ж Міранда зателефонувала й повідомила, що батько її щасливо подався до міста, ласощі були ретельно складені у великий плетений кошик із кришкою й доставлені в дім Прайорів. Невдовзі прибув схвильований Джо в однострої та в супроводі старшого дружки, сержанта Малколма Крофорда. Гостей було чимало, позаяк прийшли всі Блайти й Мередіти, та ще й з десяток родичів Джо, укупі з його матір’ю, пані Мілгрейв, що їй односельці дали життєрадісне прізвисько «жінка небіжчика Енгуса», щоб відрізнити від іншої добродійки, чий Енгус Мілгрейв був живий. «Жінка небіжчика Енгуса» несхвально зиркала на Міранду, вочевидь, не вельми радіючи синовому шлюбу з дочкою Місяця з Баками.

Отак Міранда Прайор і віддалася за рядового Джозефа Мілгрейва в перший день його останньої відпустки. Весілля мало вдатися романтичне, проте не вдалося. Надто багато чинників стояло на заваді романтиці, як то мусила визнати навіть Рілла. Передусім Міранда, попри білу сукню й серпанок, була дрібною, блідою, миршавою, нецікавою нареченою. Окрім того, Джо гірко ридав протягом усієї церемонії, що страшенно роздратувало молоду.

— Я хотіла сказати йому просто там: «Коли ти так побиваєшся через те, що береш мене за дружину, можеш цього не робити», — розповідала вона Ріллі. — Та він же плакав лише тому, що думав, як невдовзі на нас чекає розлука.

До всього, у Джимса, який зазвичай чемно поводився в товаристві, стався раптовий напад сором’язливості, поєднаною із впертістю; хлопчик розплакався й почав на повен голос кликати «Їллу». Ніхто не вивів його з кімнати, бо всі хотіли побачити церемонію, отож Рілла, яка була дружкою нареченої, мусила взяти його на руки й тримати впродовж усього вінчання.

Насамкінець у Вілфреда Лор’є почалися судоми. Пес окопався в куточку, за Мірандиним фортепіано, де видавав химерні, чудернацькі, моторошні звуки. Спершу то були тихі тамовані хрипи, які перейшли в жаский булькіт і закінчилися придушеним гарчанням Ніхто не чув ані слова із промови пана Мередіта, якщо не зважати на кілька безладних фраз, які долинали в миті, коли Вілфред Лор’є замовкав, щоби перепочити. Ніхто не дивився на молоду, окрім Сьюзен, яка не відводила завороженого погляду від обличчя Міранди: решта гостей витріщилися на пса. Міранду бив нервовий дрож, проте й вона заціпеніла, щойно Вілфред Лор’є розпочав свій концерт. Дівчина могла думати лише про те, що її любий песик умирає, а вона не може підійти до нього. Потім вона не здатна була пригадати ні слова з весільної проповіді.

Рілла, хоч і тримала Джимса на руках, намагалася попервах здаватися радісною й романтичною, як то личило дружці, покинула марні спроби й узялася натомість тлумити непроханий сміх. Вона не зважувалася поглянути на жодного з гостей, надто на «жінку небіжчика Енгуса», побоюючись, що сміх цей вихопиться назовні — голосно й геть не жіночно.

Та все ж Міранда й Джо побралися, і в їдальні відбувся весільний бенкет, такий щедрий, аж можна було подумати, буцім страви до нього пеклися й варилися цілий місяць. Кожен приніс із собою гостинець. «Жінка небіжчика Енгуса» принесла великий яблучний пиріг, який поставила на стілець у їдальні й потім необачно сіла на нього. Це не сприяло ані її доброму гумору, ані гарному вигляду її святкової чорної сукні, проте гості були ситі та задоволені й без яблучного пирога. По закінченні свята «жінка небіжчика Енгуса» забрала пиріг із собою, щоби до нього не допалася пацифістська свиня, тобто Місяць із Баками.

Надвечір Міранда й Джо, узявши Вілфреда Лор’є, який устиг цілковито оклигати, вирушили на маяк Чотирьох Вітрів, де дядько Джо працював наглядачем, і де молодята намірялися провести свій короткий медовий місяць. Уна Мередіт, Рілла та Сьюзен помили посуд, прибрали в домі, лишили на столі для пана Прайора холодну вечерю й покаянну записку Міранди, і подалися додому крізь загадковий туманний серпанок зимових сутінків, що огортав Глен Святої Марії.

— Я би й сама хотіла віддатися за солдата, — сентиментально завважила Сьюзен.

Рілла ж була спустошена — можливо, внаслідок надмірної метушні останніх тридцяти шести годин. Весілля розчарувало її: церемонія вдалася сміховинна, а молодята з Міранди й Джо були плаксиві й геть бляклі.

— Якби Міранда так не розгодувала цього нещасного пса, нічого йому не було б, — сердито буркнула дівчина. — Я застерігала її… та вона відказала, що не може мучити бідолашного цуцика голодом, коли невдовзі тільки він і лишиться їй на радість. Мені аж закортіло добряче струснути її.

— Дружба, певно, тішився більше, аніж сам Джо, — озвалася Сьюзен. — Він побажав Міранді відсвяткувати багато щасливих річниць свого шлюбу. Вона була згорьована, бідолашка — але чого ще чекати за цих обставин?

«Принаймні, — думала Рілла, — хлопці луснуть від сміху з мого листа про це дійство. Джем аж ридатиме, читаючи про виставу, яку влаштував на весіллі Вілфред Лор’є».

Утім, якщо Ріллу розчарувало весілля, її цілком задовольнило прощання Міранди та Джо на залізничній станції в п’ятницю вранці. Світанок був перлинно-білий і кришталево ясний. Поза станцією рядочком стояли посріблені інеєм молоденькі ялиці. Холодний місяць іще висів на заході понад засніженими полями, проте інглсайдські клени вже осявало золоте руно першого сонця. Джо пригорнув свою бліду юну дружину, а вона підвела до нього обличчя. Ріллі перехопило подих. Байдуже було, що Міранда негарна, миршава, нецікава донька Місяця з Баками. Мав значення лише її палкий жертовний погляд, незгасимий вогонь вірності, відваги й непорушності обов’язку. Міранда безмовно обіцяла Джо, що вона й тисячі інших жінок берегтимуть домашнє вогнище, доки їхні чоловіки будуть утримувати Західний фронт. Рілла відвернулася, розуміючи, що не повинна дивитися на молодят у цю мить. Вона перейшла на інший бік платформи, де сиділи один проти одного Понеділок та Вілфред Лор’є.

«Чого ти тулишся в цій буді, коли можеш лежати на килимку перед каміном в Інглсайді й напихатися ласощами? — зневажливо запитав Вілфред Лор’є. — Це поза? Чи нав’язлива ідея?»

«Я мушу зустріти тут Джема», — коротко відказав Понеділок.

Коли поїзд рушив, Рілла підійшла до тендітної схвильованої Міранди.