Розділ «IV»

Бреслау, того ж таки 8 липня 1934 року. За чверть п’ята пополудні

Анвальдт сидів у трамваї номер 18 і з величезною цікавістю приглядався до підвісного мосту, яким вони саме їхали. На мосту трамвай загуркотів, праворуч пропливали будинки з червоної цегли й церква, оточена старими каштанами, ліворуч видніли солідні кам’яниці. Трамвай зупинився на якійсь дуже людній площі. Анвальдт порахував зупинки. На наступній він мав вийти. Трамвай рушив і невдовзі набрав швидкості. Анвальдт молився, щоб він їхав іще швидше. Причиною тривоги була велика оса, яка саме почала свій шалений танок навколо голови асистента. Спершу він будь-що намагався зберегти спокій і лише трішки нахиляв голову то праворуч, то ліворуч. Його рухи помітно зацікавили комаху, що вочевидь уподобала Анвальдтів ніс. (Пригадую: липкий слоїк вишневого соку в магазині з колоніальними товарами в Берліні, скажені оси, що кусали малого Герберта, сміх продавця, сморід цибулиння, яке прикладали до укусів). Витримка полишила його, й він замахав рухами, відганяючи осу. З ледь чутним звуком вона вдарилась об підлогу трамваю. Він уже збирався розчавити її черевиком, як трамвай різко загальмував, і поліцейський гепнувся на якусь опасисту пані. Комаха злетіла, задзижчавши, і всілася Анвальдтові на руку. Замість укусу той раптом почув сильний удар газетою, а потім характерний тріск. Він кинув вдячний погляд на свого рятівника, невисокого приємного дідка, який саме розчавив нападницю. Анвальдт чемно йому подякував (звідкись мені цей дідок знайомий) і вийшов на зупинці. Дотримуючись Моккових вказівок, перейшов на інший бік і опинився між будинками, де розташовувались якісь установи. На одному з них прочитав вивіску: «Університетська клініка». Звернув ліворуч. Від кам’яниць пашіло жаром, з підвалів смерділо щурячою отрутою. Анвальдт дійшов до річки і, спершись на перила, зняв піджак. Він не знав, де опинився, і був певен, що припустився помилки. Вирішив дочекатися когось, хто показав би йому дорогу до Ганза-штрасе. До перил підійшла товста служниця, тягнучи величезне відро попелу. Повільно, не переймаючись присутністю свідка, почала висипати його на порослий травою пагорб. Ураз здійнявся вітер, провісник грози, змусивши затанцювати навколо відра сірі часточки попелу, а тоді жбурнув ними просто в обличчя, шию й плечі розлюченого Анвальдта. Поліцейський брутально вилаяв дівчину, яка слізно його перепрошувала, і подався на пошуки якогось крана з чистою водою. Не знайшовши його, він обмежився тим, що здмухнув попіл із сорочки й витер обличчя носовичком.

Пригоди з осою, попелом і блукання незнайомим Бреслау спричинилися до того, що Анвальдт спізнився на зустріч з Леєю Фрідлендер. Коли він дістався до Ганза-штрасе і знайшов фото- і кіностудію «Фата-морґана», було вже чверть на п’яту. Вітрину затуляли рожеві заслони, на дверях висіла латунна табличка «Вхід з подвір’я». Анвальдт учинив згідно із вказівками. Він довго стукав. Лише за кілька хвилин двері відчинила рудоволоса служниця. Вона з помітним іноземним акцентом заявила, що «панна Сюзанна» не приймає клієнтів, які запізнились. Анвальдт був надто знервований, щоб намагатися її делікатно переконати. Він безцеремонно відсторонив дівчину й усівся в невеликому передпокої.

— Перекажіть панні Фрідлендер, що я особливий клієнт, — він спокійно закурив цигарку. Служницю це відверто розсмішило й вона пішла. Анвальдт повідчиняв усі двері, окрім тих, за якими зникла дівчина. Перші провадили до ванної кімнати, викладеної блакитними кахлями. Його увагу привернули ванна небачених розмірів, що стояла на високому постаменті, та біде. Оглянувши незвичайні гігієнічні пристрої, Анвальдт увійшов до великого приміщення, де знаходилася кіностудія «Фата-моргана». Посеред кімнати він побачив величезну канапу, викладену золотими й пурпуровими подушками. Довкола були розставлені театральні рефлектори й кілька ширм з лози, на яких висіла вишукана мереживна білизна. Будь-які сумніви щодо жанру фільмів, які тут знімали, були зайвими. Почувся якийсь шурхіт. Анвальдт обернувся й помітив у дверях високу брюнетку. Вона була зодягнена лише в панчохи й чорний прозорий пеньюар. Долоні дівчина поклала на стегна, розсуваючи тканину, що ледве їх затуляла. Таким чином Анвальдтові відкрилося чимало прекрасних таємниць її тіла.

— Ви запізнилися на півгодини. Отож часу в нас небагато, — вона говорила повільно, розтягуючи склади. Тоді підійшла до канапи, ледь похитуючи стегнами. Здавалося, що подолання цих кількох метрів перевищувало її можливості. Лея важко сіла й поманила його до себе вузькою долонею. Анвальдт наблизився доволі обережно. Дівчина рвучко притягла його до себе. Здавалося, вона ніколи не впорається зі звичайним розстібанням його штанів. Анвальдт її зупинив і, трохи схилившись, узяв у долоні тендітне дівоче личко. Вона здивовано глянула на нього. Її зіниці розширилися, повністю закриваючи райдужку. У присмерковому напівмороці видніло обличчя Леї, бліде й хворобливе. Вона струсонула головою, щоб вирватися з неміцних обіймів. Пеньюар зсунувся з її плеча, відкриваючи свіжі сліди уколів. Анвальдт відчув, що цигарка обпікає йому губи. Він швидко виплюнув її до порцелянової миски. Недопалок засичав у рештках води. Анвальдт зняв піджака й капелюха. Всівся в кріслі навпроти Леї. Проміння призахіднього сонця пробивалося крізь рожеві завіси й витанцьовувало на стіні.

— Панно Фрідлендер, я хочу поговорити про вашого батька. Лише кілька запитань...

Голова Леї впала на груди. Вона притисла руки до стегон і, здавалося, западала в сон.

— Навіщо це вам? Хто ви такий? — Анвальдт радше здогадався про ці запитання.

— Мене звуть Герберт Анвальдт, я приватний детектив. Я веду слідство у справі про вбивство Марієтти фон дер Мальтен. Мені відомо, що вашого батька змусили зізнатися. Знаю й про маячню Вайнсберґа чи то пак Вінклера...

Анвальдт замовк. Пересохле горло його не слухалося. Він підійшов до раковини в кутку студії і якусь мить пив воду просто з крана. Тоді знову сів у кріслі. Випита вода випаровувалася через шкіру. Він обтер долонею краплі поту й поставив перше запитання:

“Хтось підставив вашого батька. Може, то були власне убивці. Скажіть мені, кому залежало на тому, щоб зробити з вашого батька убивцю?

Лея повільним рухом відгорнула волосся із чола. Вона мовчала.

— Без сумніву, Моккові, — відповів він сам собі. — Він знайшов «убивцю» — й отримав підвищення на службі. Але важко собі уявити, щоб кримінальний директор міг виявитися настільки наївним. А може, убивцями баронеси були ті, хто спрямував його до вас? Барон фон Кепперлінґ? Ні, це неможливо із природних причин. Жоден гомосексуаліст не здатний протягом п’ятнадцяти хвилин зґвалтувати двох жінок. Окрім того, барон, згадуючи про ваш магазин як місце купівлі скорпіонів, казав правду, отож це не скидається на заздалегідь продуманий план. Коротше кажучи, вашого батька хтось підсунув Моккові. Хтось, кому було відомо, що барон колись купував у вас скорпіонів, і хто знав про психічну хворобу вашого батька. Цей «хтось» в особі вашого батька знайшов ідеального офірного цапа. Хто міг знати про скорпіонів і батькову епілепсію? Подумайте! Чи приходив до вас хтось окрім Мокка і розпитував вашого батька про алібі? Може, який-небудь приватний детектив, як-от я?

Лея Фрідлендер лягла на бік і обперла голову на зігнуту в лікті руку. У кутику її вуст диміла цигарка.

— Якщо я вам скажу, ви помрете, — тихо засміялася вона. — Мої слова можуть стати для вас смертним вироком.

Вона відкинулася на спину й заплющила очі, цигарка випала з її нафарбованих вуст і покотилася по простирадлу. Анвальдт швидким рухом укинув її до порцелянової миски. Він хотів було підвестися з дивана, коли Лея повисла в нього на шиї. Хоч-не-хоч, він ліг біля неї. Вони лежали долілиць, поруч, і Анвальдтова щока торкалася її гладенького плеча. Лея поклала чоловікову руку собі на спину й прошепотіла йому на вухо:

— Ви загинете. Але зараз ви мій клієнт. Тож робіть своє. Час закінчується...

Для Леї Фрідлендер час і справді скінчився. Вона заснула. Анвальдт поклав нерухому дівчину на спину й відкрив їй повіки. Її очі закотилися. Якусь мить він змагався з бажанням, що охопило його. Врешті опанував себе, підвівся, зняв краватку й розіпнув до пояса сорочку. Трохи охоловши, вийшов до передпокою, а звідти до єдиної кімнати, яку він ще не оглянув: до вітальні, захаращеної меблями в чорних чохлах. Тут панувала приємна прохолода — вікна виходили на подвір’я. Двері вели до кухні. Служниці й слід прохолов. Скрізь — гори брудного посуду й пляшок з-під пива та лимонаду. (І що лишень робить служниця в цьому домі? Хіба що знімається у фільмах разом з хазяйкою...). Він узяв один із чистих кухлів і наповнив його до половини водою. З кухлем у руці увійшов до кімнати без вікон, якою закінчувалася ця нетипова анфілада. (Комірчина? Кімната служниці?). Майже всю кімнатку заповнювало залізне ліжко, вигадливий письмовий стіл і туалетний столик з майстерно вигнутою лампою. На письмовому столі лежало з десяток книжок, обгорнутих вибляклим зеленим коленкором. На корінцях видніли назви, тиснені срібними літерами. Одна була без назви, і це найдужче зацікавило Анвальдта. Розкрив її. Грубий зошит був наполовину заповнений великими заокругленими літерами. На титульній сторінці було старанно виведено: «Лея Фрідлендер. Щоденник». Він скинув черевики, влігся на ліжко й поринув у читання. Це не був звичайний щоденник, скорше, недавно написані спогади дитинства і юності.

Анвальдт порівнював власну уяву до обертової сцени в театрі. Читаючи, він часто й напрочуд реально уявляв собі написане. Так, гортаючи нещодавно щоденники Ґустава Нахтіґаля[33], він відчував під ногами розпечений пісок пустелі, а в обличчя йому вдаряв сморід від верблюдів та провідників з племені тіббу. Щойно він відривав погляд від тексту, завіса падала, уявні декорації зникали. Та варто було повернутися до книжки, і все поверталося, над ним знову стояло палюче сонце Сахари.

Він і зараз бачив те, про що читав: парк і сонце, що пробивалися крізь листя дерев. Промені сонця вигравали на мереживі сукенок молодих матерів, біля яких бігали маленькі дівчатка. Вони зазирали матерям у вічі й тулилися голівками до їхніх рук. Поряд із ними прогулювалася вродлива дівчина з огрядним батьком, який дріботів, подумки проклинаючи чоловіків, що кидали хтиві погляди на його дочку. Анвальдт заплющив очі й улігся зручніше. Його погляд спинився на якійсь картині на стіні, а тоді він знову повернувся до сторінок щоденника.

Тепер він бачив темне подвір’я. Маленька дівчинка впала з перекладини, на якій витріпували килими, й закричала: «Мамо!» Підійшов батько й пригорнув малу. Від нього звично пахло тютюном. Батьківський носовичок розмазував сльози по її щічках.