— Ви не повірите, але цей кретин знайшов декілька нових коптських написів. Він їх опрацював, а тоді на основі цього змодифікував коптську граматику. Це було б чудовим відкриттям, якби не той факт, що ці «відкриття» він спритно вигадав сам. Йому просто була потрібна тема для докторської дисертації. Я викрив цю фальшивку у «Semitische Forschungen». І знаєте, які аргументи я навів?
— Пробачте, пане Maacce, але я трохи поспішаю. У вільну хвилину я охоче познайомлюся з цією захоплюючою загадкою. У кожному разі можна зробити висновок, що вас із Андре не можна назвати друзями? Так?
Маасс не розчув запитання. Його пожадливий погляд був прикутий до пишних форм дівчини в гімназійній формі, яка саме проходила повз нього. І це не сховалося від уважливого погляду старенького, що саме видмухував недопалок цигарки з бурштинового мундштука.
Бреслау, того ж таки 8 липня 1934 року.
Пів на четверту пополудні
Форстнер вихилив третю за півгодини велику чарку шнапсу й заїв гарячою сосискою, оздобленою білою шапкою хрону. Велика доза алкоголю трохи заспокоїла його. Він сидів похмурий у непомітній ложі, відокремленій від решти зали вишневою плюшевою завісою, і намагався міцним трунком послабити тиск лещат, у які годину тому Мокк затиснув його голову. Це було непросто ще й тому, що їх стискали дві могутні й ненависні сили: Ебергард Мокк та Еріх Крауз. Виходячи зі свого помешкання на Кайзер-Вільгельм-штрасе, Форстнер чув настирливий телефонний дзвінок. Знав, що це телефонує Крауз, аби дізнатися про завдання Анвальдта. Стоячи на розпеченому тротуарі зупинки трамваїв номер 2 і 17, він роздумував про власне безсилля, про Мокка, Крауза, а передусім про барона Кепперлінґа. Проклинав дикі оргії в будинку й садах барона, під час яких голі юні німфи й кучеряві амурчики запрошували скуштувати амброзії, а басейн заповнювали оголені танцюристи й танцюристки. Форстнер почувався в безпеці під крилом усемогутнього Пйонтека, тим паче, що його шеф усе ще нічого не відав про особисте життя й контакти свого асистента. Він не переймався Мокком, хоча й знав від Пйонтека, що після тих злощасних слів барона фон Кепперлінґа радник роздобуває про нього все нову й нову інформацію. Його чуйність цілковито приспало показове підвищення й призначення на посаду заступника шефа кримінального відділу. Коли під час «Ночі довгих ножів» були знищені Гайнес, Пйонтек і вся верхівка бреславського СА, Форстнер, формально працівник кримінального відділу, вцілів, але під його ногами вже палала земля. Він повністю став залежним від Мокка. Одне-єдине слівце, яке той міг би шепнути Краузові про Форстнерові контакти, відправило б останнього слідом за його колишніми покровителями. Як гомосексуаліст, він міг розраховувати на подвійну Краузову жорстокість. Щойно очоливши Гестапо, новий шеф заявив: «Якщо я знайду у своєму відділі якогось педика, то його чекає доля Гайнеса». Навіть якщо він не виконає своїх погроз щодо Форстнера, який, зрештою, був поліцейським з іншого відділу, то вже напевне позбавить своєї підтримки. І тоді Мокк проковтне його з величезною втіхою.
Форстнер намагався заспокоїти свої нерви четвертою, уже значно меншою чаркою шнапсу. Він поклав на булку мішанку із хрону й жиру від сосиски. Проковтнув і ледь помітно скривився. Збагнувши, що лещата з подвійною силою затискає саме Мокк, а не Крауз, вирішив на час таємничого розслідування Анвальдта припинити співпрацю з Гестапо. Свою мовчанку він міг би пояснити Краузові надзвичайною секретністю слідства. У такому разі принаймні існувала ймовірність уникнути поразки. У випадку, якби він відмовився співпрацювати з Мокком, поразка була б неминучою.
Відокремивши таким чином імовірну загрозу від неминучої, Форстнер зітхнув з деяким полегшенням. Занотував у записнику неформальне Моккове доручення: «Підготувати детальне dossier[32] на слуг барона Олів’є фон дер Мальтена». Тоді високо підніс запітнілу чарку й вихилив одним духом.
Бреслау, того ж таки 8 липня 1934 року.
За чверть п’ята пополудні
Анвальдт сидів у трамваї номер 18 і з величезною цікавістю приглядався до підвісного мосту, яким вони саме їхали. На мосту трамвай загуркотів, праворуч пропливали будинки з червоної цегли й церква, оточена старими каштанами, ліворуч видніли солідні кам’яниці. Трамвай зупинився на якійсь дуже людній площі. Анвальдт порахував зупинки. На наступній він мав вийти. Трамвай рушив і невдовзі набрав швидкості. Анвальдт молився, щоб він їхав іще швидше. Причиною тривоги була велика оса, яка саме почала свій шалений танок навколо голови асистента. Спершу він будь-що намагався зберегти спокій і лише трішки нахиляв голову то праворуч, то ліворуч. Його рухи помітно зацікавили комаху, що вочевидь уподобала Анвальдтів ніс. (Пригадую: липкий слоїк вишневого соку в магазині з колоніальними товарами в Берліні, скажені оси, що кусали малого Герберта, сміх продавця, сморід цибулиння, яке прикладали до укусів). Витримка полишила його, й він замахав рухами, відганяючи осу. З ледь чутним звуком вона вдарилась об підлогу трамваю. Він уже збирався розчавити її черевиком, як трамвай різко загальмував, і поліцейський гепнувся на якусь опасисту пані. Комаха злетіла, задзижчавши, і всілася Анвальдтові на руку. Замість укусу той раптом почув сильний удар газетою, а потім характерний тріск. Він кинув вдячний погляд на свого рятівника, невисокого приємного дідка, який саме розчавив нападницю. Анвальдт чемно йому подякував (звідкись мені цей дідок знайомий) і вийшов на зупинці. Дотримуючись Моккових вказівок, перейшов на інший бік і опинився між будинками, де розташовувались якісь установи. На одному з них прочитав вивіску: «Університетська клініка». Звернув ліворуч. Від кам’яниць пашіло жаром, з підвалів смерділо щурячою отрутою. Анвальдт дійшов до річки і, спершись на перила, зняв піджак. Він не знав, де опинився, і був певен, що припустився помилки. Вирішив дочекатися когось, хто показав би йому дорогу до Ганза-штрасе. До перил підійшла товста служниця, тягнучи величезне відро попелу. Повільно, не переймаючись присутністю свідка, почала висипати його на порослий травою пагорб. Ураз здійнявся вітер, провісник грози, змусивши затанцювати навколо відра сірі часточки попелу, а тоді жбурнув ними просто в обличчя, шию й плечі розлюченого Анвальдта. Поліцейський брутально вилаяв дівчину, яка слізно його перепрошувала, і подався на пошуки якогось крана з чистою водою. Не знайшовши його, він обмежився тим, що здмухнув попіл із сорочки й витер обличчя носовичком.
Пригоди з осою, попелом і блукання незнайомим Бреслау спричинилися до того, що Анвальдт спізнився на зустріч з Леєю Фрідлендер. Коли він дістався до Ганза-штрасе і знайшов фото- і кіностудію «Фата-морґана», було вже чверть на п’яту. Вітрину затуляли рожеві заслони, на дверях висіла латунна табличка «Вхід з подвір’я». Анвальдт учинив згідно із вказівками. Він довго стукав. Лише за кілька хвилин двері відчинила рудоволоса служниця. Вона з помітним іноземним акцентом заявила, що «панна Сюзанна» не приймає клієнтів, які запізнились. Анвальдт був надто знервований, щоб намагатися її делікатно переконати. Він безцеремонно відсторонив дівчину й усівся в невеликому передпокої.
— Перекажіть панні Фрідлендер, що я особливий клієнт, — він спокійно закурив цигарку. Служницю це відверто розсмішило й вона пішла. Анвальдт повідчиняв усі двері, окрім тих, за якими зникла дівчина. Перші провадили до ванної кімнати, викладеної блакитними кахлями. Його увагу привернули ванна небачених розмірів, що стояла на високому постаменті, та біде. Оглянувши незвичайні гігієнічні пристрої, Анвальдт увійшов до великого приміщення, де знаходилася кіностудія «Фата-моргана». Посеред кімнати він побачив величезну канапу, викладену золотими й пурпуровими подушками. Довкола були розставлені театральні рефлектори й кілька ширм з лози, на яких висіла вишукана мереживна білизна. Будь-які сумніви щодо жанру фільмів, які тут знімали, були зайвими. Почувся якийсь шурхіт. Анвальдт обернувся й помітив у дверях високу брюнетку. Вона була зодягнена лише в панчохи й чорний прозорий пеньюар. Долоні дівчина поклала на стегна, розсуваючи тканину, що ледве їх затуляла. Таким чином Анвальдтові відкрилося чимало прекрасних таємниць її тіла.
— Ви запізнилися на півгодини. Отож часу в нас небагато, — вона говорила повільно, розтягуючи склади. Тоді підійшла до канапи, ледь похитуючи стегнами. Здавалося, що подолання цих кількох метрів перевищувало її можливості. Лея важко сіла й поманила його до себе вузькою долонею. Анвальдт наблизився доволі обережно. Дівчина рвучко притягла його до себе. Здавалося, вона ніколи не впорається зі звичайним розстібанням його штанів. Анвальдт її зупинив і, трохи схилившись, узяв у долоні тендітне дівоче личко. Вона здивовано глянула на нього. Її зіниці розширилися, повністю закриваючи райдужку. У присмерковому напівмороці видніло обличчя Леї, бліде й хворобливе. Вона струсонула головою, щоб вирватися з неміцних обіймів. Пеньюар зсунувся з її плеча, відкриваючи свіжі сліди уколів. Анвальдт відчув, що цигарка обпікає йому губи. Він швидко виплюнув її до порцелянової миски. Недопалок засичав у рештках води. Анвальдт зняв піджака й капелюха. Всівся в кріслі навпроти Леї. Проміння призахіднього сонця пробивалося крізь рожеві завіси й витанцьовувало на стіні.
— Панно Фрідлендер, я хочу поговорити про вашого батька. Лише кілька запитань...
Голова Леї впала на груди. Вона притисла руки до стегон і, здавалося, западала в сон.
— Навіщо це вам? Хто ви такий? — Анвальдт радше здогадався про ці запитання.
— Мене звуть Герберт Анвальдт, я приватний детектив. Я веду слідство у справі про вбивство Марієтти фон дер Мальтен. Мені відомо, що вашого батька змусили зізнатися. Знаю й про маячню Вайнсберґа чи то пак Вінклера...
Анвальдт замовк. Пересохле горло його не слухалося. Він підійшов до раковини в кутку студії і якусь мить пив воду просто з крана. Тоді знову сів у кріслі. Випита вода випаровувалася через шкіру. Він обтер долонею краплі поту й поставив перше запитання:
“Хтось підставив вашого батька. Може, то були власне убивці. Скажіть мені, кому залежало на тому, щоб зробити з вашого батька убивцю?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смерть у Бреслау» автора Марек Краєвський на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IV“ на сторінці 3. Приємного читання.
TextBook