Розділ «IV»

Анвальдта розсмішила ця постава сатира. Він узяв Маасса попід руку й вони почали сходити на пагорб Лібіха. Над ними височіла вежа, увінчана крилатою римською богинею перемоги. Бризки з фонтанів ледь освіжали повітря. Натовп юрмився на псевдобарокових терасах. Маленький дідок прогулювався за ними, попихкуючи цигаркою в бурштиновому мундштуці.

— Любий пане, — Анвальдт теж дозволив собі певну фамільярність. — Це правда, що влітку жінки стають пристраснішими?

— Звідкіля ви це знаєте?

— Із Гесіода. Хочеться почути, що скаже такий «жіночий фахівець» як ви, з приводу думки, якій уже понад дві тисячі сімсот років. Поет твердив, що влітку: «machlotatai de gynaikes, aphaurotatoi de toi andres»[31], — Анвальдт грецькою процитував уривок із Гесіодовцх «Трудів і днів».

Маасс не звернув уваги на іронічний тон Анвальдта. Його зацікавило, звідки асистент поліції знає давньогрецьку.

— Просто в гімназії я мав гарного вчителя старожитніх мов, — пояснив Анвальдт.

Після цієї короткої перерви Маасс знову повернувся до свого найбільшого зацікавлення.

— От ви кажете, у гімназії... А ви знаєте, любий Герберте, що гімназистки зараз дуже й дуже досвідчені? Нещодавно в Кенігсберзі з однією такою я провів пречудовий день. Ви читали «Камасутру», чули щось про ковтання плоду манго? Уявіть собі, зовсім невинне на перший погляд дівчатко змусило мого коня слухатися, коли той уже хотів було вирватися з-під мого контролю. Недаремно я давав їй приватні уроки санскриту...

Анвальдта роздратував цей пасаж про розбещену гімназистку. Поліцейський зняв піджак і розстебнув комірець. Він посилено думав про пінисті кухлі пива: про легкий шум у голові після першого, про ледь помітне запаморочення після другого, про тремтіння язика після третього, про гостроту розуму після четвертого, про ейфорію після п’ятого... Глянув на кучерявого брюнетика з ріденькою борідкою й не надто делікатно урвав його просторікування:

— Докторе Maacce, прослухайте цю платівку. Патефон вам видадуть у поліційній лабораторії. Якщо у вас виникнуть проблеми з перекладом, подзвоніть мені. Професор Андре й такий собі Германн Вінклер будуть у вашому розпорядженні. Записані тексти найпевніше виголошувалися давньоєврейською мовою.

— Не знаю, чи вас це зацікавить, — Маасс кинув на Анвальдта ображений погляд. — Але нещодавно вийшло трете видання моєї давньоєврейської граматики. Із цією мовою я чудово даю собі раду й мені не потрібні шахраї на кшталт Андре. Із Вінклером я не знайомий і знайомитися не бажаю, — він рвучко відвернувся й заховав платівку під піджак. — До побачення, пане. Прийдіть до мене завтра по переклад цих текстів. Гадаю, я з ними впораюся, — додав ображеним тоном.

Анвальдт не звернув уваги на ущипливий тон Маасса. Він гарячково намагався пригадати, які висловлювання науковця змусили його кілька хвилин тому замислитися й викликали бажання перепитати ще раз. Він нервово відганяв видіння пінистих кухлів з пивом і намагався не чути криків дітей, що бігали алейками. Листя могутніх платанів утворювало склепіння, під яким скупчувалася густа, липка курява. Анвальдт відчув, як між лопатками спливає струмочок поту. Тоді глянув на Маасса, який вочевидь чекав на вибачення, і прохрипів.

— Докторе Maacce, а чому ви назвали професора Андре шахраєм?

Маасс, напевне, забув про образу, бо помітно пожвавився:

— Ви не повірите, але цей кретин знайшов декілька нових коптських написів. Він їх опрацював, а тоді на основі цього змодифікував коптську граматику. Це було б чудовим відкриттям, якби не той факт, що ці «відкриття» він спритно вигадав сам. Йому просто була потрібна тема для докторської дисертації. Я викрив цю фальшивку у «Semitische Forschungen». І знаєте, які аргументи я навів?

— Пробачте, пане Maacce, але я трохи поспішаю. У вільну хвилину я охоче познайомлюся з цією захоплюючою загадкою. У кожному разі можна зробити висновок, що вас із Андре не можна назвати друзями? Так?

Маасс не розчув запитання. Його пожадливий погляд був прикутий до пишних форм дівчини в гімназійній формі, яка саме проходила повз нього. І це не сховалося від уважливого погляду старенького, що саме видмухував недопалок цигарки з бурштинового мундштука.

Бреслау, того ж таки 8 липня 1934 року. Пів на четверту пополудні

Форстнер вихилив третю за півгодини велику чарку шнапсу й заїв гарячою сосискою, оздобленою білою шапкою хрону. Велика доза алкоголю трохи заспокоїла його. Він сидів похмурий у непомітній ложі, відокремленій від решти зали вишневою плюшевою завісою, і намагався міцним трунком послабити тиск лещат, у які годину тому Мокк затиснув його голову. Це було непросто ще й тому, що їх стискали дві могутні й ненависні сили: Ебергард Мокк та Еріх Крауз. Виходячи зі свого помешкання на Кайзер-Вільгельм-штрасе, Форстнер чув настирливий телефонний дзвінок. Знав, що це телефонує Крауз, аби дізнатися про завдання Анвальдта. Стоячи на розпеченому тротуарі зупинки трамваїв номер 2 і 17, він роздумував про власне безсилля, про Мокка, Крауза, а передусім про барона Кепперлінґа. Проклинав дикі оргії в будинку й садах барона, під час яких голі юні німфи й кучеряві амурчики запрошували скуштувати амброзії, а басейн заповнювали оголені танцюристи й танцюристки. Форстнер почувався в безпеці під крилом усемогутнього Пйонтека, тим паче, що його шеф усе ще нічого не відав про особисте життя й контакти свого асистента. Він не переймався Мокком, хоча й знав від Пйонтека, що після тих злощасних слів барона фон Кепперлінґа радник роздобуває про нього все нову й нову інформацію. Його чуйність цілковито приспало показове підвищення й призначення на посаду заступника шефа кримінального відділу. Коли під час «Ночі довгих ножів» були знищені Гайнес, Пйонтек і вся верхівка бреславського СА, Форстнер, формально працівник кримінального відділу, вцілів, але під його ногами вже палала земля. Він повністю став залежним від Мокка. Одне-єдине слівце, яке той міг би шепнути Краузові про Форстнерові контакти, відправило б останнього слідом за його колишніми покровителями. Як гомосексуаліст, він міг розраховувати на подвійну Краузову жорстокість. Щойно очоливши Гестапо, новий шеф заявив: «Якщо я знайду у своєму відділі якогось педика, то його чекає доля Гайнеса». Навіть якщо він не виконає своїх погроз щодо Форстнера, який, зрештою, був поліцейським з іншого відділу, то вже напевне позбавить своєї підтримки. І тоді Мокк проковтне його з величезною втіхою.

Форстнер намагався заспокоїти свої нерви четвертою, уже значно меншою чаркою шнапсу. Він поклав на булку мішанку із хрону й жиру від сосиски. Проковтнув і ледь помітно скривився. Збагнувши, що лещата з подвійною силою затискає саме Мокк, а не Крауз, вирішив на час таємничого розслідування Анвальдта припинити співпрацю з Гестапо. Свою мовчанку він міг би пояснити Краузові надзвичайною секретністю слідства. У такому разі принаймні існувала ймовірність уникнути поразки. У випадку, якби він відмовився співпрацювати з Мокком, поразка була б неминучою.

Відокремивши таким чином імовірну загрозу від неминучої, Форстнер зітхнув з деяким полегшенням. Занотував у записнику неформальне Моккове доручення: «Підготувати детальне dossier[32] на слуг барона Олів’є фон дер Мальтена». Тоді високо підніс запітнілу чарку й вихилив одним духом.