Розділ «III»

— Навіщо вам протокол? — тон Мокка більше не був жартівливий. — Ви працюєте в поліції не один рік і вам відомо, що іноді допитуваного треба трохи притиснути. Протокол підчищено. Краще я сам вам розповім, як воно було. Врешті-решт, це я його допитував, — він глянув у вікно й почав гладко брехати. — Я запитав його про алібі. У нього його не було. Довелося його трусонути. (Здається, гестапівець Конрад швидко змусив його заговорити. У нього свої методи). Коли я питав його про таємничі написи, якими він списував грубі зошити, він сміявся, — це, мовляв, послання до його братів, які за нього помстяться. (Я чув, що Конрад підтинає сухожилля бритвою). Довелося переконувати його рішучіше. Я наказав привести його дочку. Це подіяло. Він одразу заспокоївся й визнав свою провину. От і все. (Бідолашна дівчина... Що ж, довелося віддати її Пйонтекові... А він нашпигував її морфієм і підкладав у ліжко різним бонзам).

— І ви повірили шаленцеві, — від подиву Анвальдт широко відкрив очі, — якого ви таким чином шантажували?

Мокк щиро розвеселився. Він зайняв щодо Анвальдта позицію Мюльгауза — добродушний дідусь гладить по голівці внука-фантазера.

— Вам цього замало? — на його вустах з’явилася іронічна посмішка. — Ось вам шаленець-епілептик, який, за словами лікаря, може чудеса творити відразу після нападу. Відсутність алібі, таємничі записи в зошитах. Якби ви, маючи такі дані, шукали вбивцю й далі, то ніколи не закінчили б слідства. А може, ви були такі допитливі й у Берліні, і врешті старий Ґрапперсдорф заслав вас у провінцію?

— Пане директоре, невже все це справді вас переконало?

Мокк свідомо й поступово попускав роздратування. Він обожнював це відчуття: панувати над хвилями емоцій і могти будь-якої миті дати їм вихід.

— Ви слідство ведете, чи малюєте мій психологічний портрет? — гримнув він. Але це йому погано вдалося: Анвальдт анітрохи не злякався. Мокк не знав, що крик на нього не впливає. Надто часто він чув його в дитинстві.

— Вибачте, — промовив асистент. — Я не хотів вас образити.

— Синку, — Мокк зручно всівся на стільці, граючись обручкою. Подумки він будував психологічну характеристику Анвальдта. — Якби я був таким м’якотілим, то не зміг би майже двадцять п’ять років відпрацювати в поліції. — Він відразу помітив, що Анвальдт лише вдає слухняність. Це заінтригувало його настільки, що Мокк вирішив підхопити цю тонку гру.

— Не варто вибачатись. Таким чином ви виявили свою слабкість. Я дам вам гарну пораду: завжди приховувати свої слабкі місця, викриваючи їх в інших. Тоді інші потраплять у сильце. Вам відомо, що означає «мати щось на когось» або «тримати когось у лещатах»? Ці «лещата» для одного — азарт, гармонійно збудовані ефеби — для іншого, іще для когось — єврейське походження. Затискуючи такі лещата, я вигравав безліч разів.

— А мою слабкість ви вже зараз можете використати проти мене? Ви й мене можете затиснути в «лещатах страху»?

— А навіщо мені це робити?

Анвальдт перестав бути слухняним. Ця розмова приносила йому величезне задоволення. Він почував себе представником рідкісної наукової дисципліни, який раптом у поїзді зустрічає іншого палкого прихильника цієї науки й намагається не лічити зупинок, що невблаганно проминають.

— Навіщо? Бо ж я поновив слідство, яке ви закінчили з неймовірним успіхом. (З того, що мені відомо, це слідство дуже сприяло тобі в кар’єрі).

— Ну, то й провадь слідство, а не роби мого психологічного розтину! — Мокк вирішив знову трохи розгніватися.

Анвальдт якусь мить обвіював себе примірником «Бреслауер Цайтунґ». Врешті ризикнув:

— От я й веду. Почав з вас.

У кімнаті залунав щирий сміх Мокка. Анвальдт несміливо йому вторував. Форстнер безуспішно прислухався крізь стіну.

— Ти мені подобаєшся, синку, — Мокк допив чай. — Якщо в тебе виникнуть якісь проблеми, дзвони до мене о будь-якій порі, вночі чи вдень. У мене знайдуться лещата майже на кожного в цьому місті.

— А на мене ще ні? — Анвальдт ховав до гаманця елегантну візитку.