Розділ шостий

Таких, як Мусква, індіанець Метусин називав манукау, бо той дуже нагадував м’яку хутряну кулю. Ведмеді з’являються на світ не так, як інші звірі. Мати Мускви, як і більшість ведмедиць у північних широтах, народила його у барлозі задовго до закінчення сплячки. Можна сказати, що Мусква народився, коли його мати ще спала. Після того ще місяць, а може й півтора, Мусква, сліпий і голий, смоктав материнське молочко. Сама ж ведмедиця не їла і не пила, і навіть світу Божого не бачила. О належній порі вони вийшли з барлога, і схудла мати почала надолужувати згаяне. Коли збігло ще півтора місяця, Мусква важив уже двадцять фунтів. Так було нещодавно, а тепер, стільки часу не маючи ані крихти у роті, він таки схуд. Це уперше в житті йому доводилося так голодувати.

Перед Тором, на відстані трьохсот ярдів, ріс невеличкий лісок із канадських бальзамів, упритул підступаючи до неширокого плеса. Струмок у цьому місці ширшав, добігаючи до скелі, спадав невеличким каскадом і далі біг собі улоговиною. У цьому ліску був карибу, можливо навіть не один, а два чи три. Тут не було жодних сумнівів, Тор наче бачив їх перед собою. Для нього вінепау — запах копитної тварини, коли вона відпочиває, — так само відрізнявся від нечісу — її ж таки запаху, але на пасовиську, — як для нас день відрізняється від ночі. Вінепау, майже невідчутний, поширюється у повітрі ледь помітним, швидкоплинним шлейфом. Так само ми відчуваємо тонкий аромат від плаття та волосся жінки, що пройшла поблизу. Нечісу — важкий, гарячий — стелиться майже біля самої землі, неначе хтось розбив поблизу пляшечку з парфумами.

Вже й Мусква, котрий то підповзав до величезного гризлі, то припадав до землі, теж відчував цей запах.

Добрих десять хвилин Тор лежав нерухомо. Він не зводив очей з улоговини, крайки плеса та підходів до заростей. Його ніс визначав напрям вітру з такою точністю, немов це був не ніс, а стрілка компаса. Він лежав, немов мертвий, і на це було просте пояснення: один необережний рух — і його буде викрито. Тутешній ландшафт — гори, прямовисна западина, — створював безупинний плин повітря, і опинись Тор хоч на півсотні ярдів вище, вітер негайно доніс би його дух до чутливих оленячих носів.

Мусква, прищуливши вперед вуха, з новим блиском в очах (тепер, мовляв, я розумію все!) засвоював свій перший у житті урок полювання. Низько припадаючи до землі, мало не плазуючи, Тор тихесенько і повільно рухався до струмка. Хутро на загривку стало сторч, як у собаки перед стрибком. Мусква не відставав від нього ні на крок. Так Тор проповз близько сотні ярдів, спланувавши обхідний маневр, і доки повз, тричі зупинявся та принюхувався до запахів, що долинали з ліска. Нарешті він досяг позиції, котра цілком його задовольнила. Вітер, густо присмачений запахом здобичі, віяв просто на нього.

Тор почав наближатися до ліска — то скрадаючись, то плазуючи, а то просто посуваючись, мов камінь. Його кроки ставали коротшими, кожен м’яз величезного тіла був напружений і готовий до дії. За дві хвилини Тор доповз до узлісся — і знову завмер. У бальзамових заростях почувся тріск. Це олені повставали із землі. Ще не відчуваючи небезпеки, вони пішли на водопій, щоб згодом повернутися на пасовище.

Хрускіт віддалявся у напрямку до плеса, і паралельно до цих звуків рухався Тор. Швидко діставшись узлісся, він зупинився. Плесо і клаптик галявини були перед ним як на долоні, зате він сам причаївся за листям.

Першим вийшов до води статечний олень. Його ще не зрілі роги були неначе оксамитові. Услід за самцем вигулькнув дворічник, округлий, лискучий, гладенький — і теж неначе оксамитовий у променях західного сонця. Старий самець завмер і стояв так зо дві хвилини, вдивляючись, принюхуючись, прислухаючись. Дворічник, не такий підозріливий, спокійно скубав траву. Тоді старий самець закинув голову назад, аж роги торкнулися спини, і повагом подався до плеса, на вечірній водопій. Дворічник ступав за ним, і Тор тихо покинув свій сховок.

За частку секунди він підібрався усім тілом — і, мов пружина, шугонув уперед. Від карибу його відокремлювало з півсотні футів. Тор, що мчав, неначе пущена кимсь велика куля, здолав уже половину відстані, коли врешті-решт його зачули олені. Вони рвонули з місця, наче стріли з лука, та було вже запізно. Щоб обігнати Тора, потрібно мати швидкість скакуна, який летить щодуху, а виграш у часі вже було втрачено.

Тим часом Тор зі швидкістю вітру зайшов у бік дворічнику, легенько повернув і, без очевидних зусиль, все ще нагадуючи велетенську кулю, рвонув напереріз, зіп’явся на задні лапи — і блискавичні перегони закінчились.

Могутня ведмежа лапа опустилася дворічникові на лопатку, обидва поточилися, і вже в падінні Тор лапою, неначе велетенською долонею, стиснув морду карибу. Ведмідь, як завжди, падаючи, опинився знизу. Він не душив свою жертву, не чекав, коли та задихнеться. Він просто зігнув задню лапу, різко її розпростав, і п’ять ножів розпороли живіт карибу, випускаючи йому нутро, гнучи та ламаючи ребра, немов ті були дерев’яні. Коли це було зроблено, Тор підвівся, роззирнувся і загарчав так розкотисто, що все тіло його затремтіло. Що це було: гук переможця чи запрошення Мускві розділити з ним трапезу?

Може й запрошення, бо рудоморде ведмежа негайно відгукнулося. Мусква уперше в житті спізнав запах свіжого м’яса і теплої крові. Для нього, як і для Тора багато років тому, це стало своєрідною життєвою віхою. Адже не кожен гризлі полює на велику здобич. Точніше, таких взагалі одиниці. Здебільшого їм вистачає рослинного харчу, потребу ж у м’ясі цілком задовольняє різна дрібнота на кшталт гоферів, ховрахів, бабаків і, звісно ж, дикобразів. Час від часу щастить уполювати козу, барана, карибу чи й лося, як зробив щойно Тор, як робитиме Мусква, дарма що він не з роду страшних гризлі, а всього-на-всього чорний ведмідь.

Цілу годину вони їли досхочу м’ясо, не жадібно, як зголоднілі пси, ладні вдавитися куснем чи кісткою, а з насолодою, розкошуючи, ніби справжні гурмани. Мусква, розпростершись на землі між передніми лапами Тора, злизував з трави кров, перемелював кусники м’яса малими зубами і муркотів по-котячому.

Тор, як завжди після вдалого полювання, спершу взявся за ласі шматочки, дарма що після сапусувіну в його шлунку було як виметено. Він здирав смуги нутряного сала по ярду завдовжки та наминав їх, голосно плямкаючи і мружачись від насолоди.

Сонце сіло за гори, і короткі сутінки змінила пітьма. Була вже ніч, коли вони завершили трапезу, зате малий Мусква став такий самий завширшки, як і завдовжки.

Тор ніколи не був марнотратником. Він не мав звички переводити харч, і якби ось тепер, у цю хвилину, повз нього неквапом пройшов старий олень, він би його не зачепив. Їжу він мав, тепер слід було знайти місце, де б до неї ніхто не добувся.

Тор пішов у лісок. Мусква, який іще недавно ледь не луснув, навіть не поворухнувся. Він був ситий, як ніколи, і щось підказувало йому, що Тор не для того полював на оленя, щоб покинути м’ясо. І справді, хвилин через десять ведмідь повернувся. Він ухопив тушу за шию, повернувся трохи боком і потягнув її в ліс, мов пес, який волочить десятифунтовий кусень шинки.

Упольований олень важив фунтів чотириста. Якби він важив вісімсот або й цілу тисячу фунтів, Тор все одно потягнув би його, просто тоді йому довелося б задкувати і волочити тушу по землі.

Тор уподобав собі схованку для м’яса — невеличке заглиблення на узліссі заростей бальзамів. Мусква з цікавістю спостерігав, як він вкладає тушу в яму, як прикидає її зверху сухою хвоєю, суччям та гіллям. Гризлі не зводився на задні лапи, щоб залишити на дереві позначки — пересторогу для інших ведмедів. Просто втягнув носом повітря — чи не пахне, бува, якимсь зайдою? — і пішов геть із ліска з бальзамів.

Цього разу Мусква пішов за ним, хоча йти після такої ситної вечері було важко. У небі вже спалахували зорі, і Тор подерся просто крутим кам’янистим схилом до вершин. Він зійшов на таку висоту, на якій Мусква ще не бував. Дорогою їм навіть трапилася латка засніженої землі. Аж ось вони дійшли до місця, схожого на давно вивержений вулкан. Людина навряд чи змогла б видертися туди, куди Тор привів Мускву.