Розділ п’ятий

До вчорашнього дня Тор ще жодного разу не зустрічався з людьми, не знав їхнього запаху. Проте інстинкт підказував: людина — найлютіший ворог, боятися її треба більше, ніж будь-кого з диких мешканців гір. Тор не боявся зійтися у двобої з найбільшим гризлі. Не уникав би сутички з найлютішою вовчою зграєю. Сміливо, без вагань, пішов би у вогонь і воду. Але людини треба стерегтися! Від людини потрібно ховатися! Де б він не був — у горах чи на рівнині, — його очі, ніс і вуха постійно мають бути насторожі!

Чому так сталося, чому він одразу відчув цю загрозу, щойно це створіння увірвалось у його життя? Мізерне проти нього, якщо не сказати — карликове, але страшніше за будь-якого з відомих ворогів. Відповідь на це запитання могла дати тільки Природа. Десь, мабуть, у найглибших закамарках ведмежого інстинкту, ще з незапам’ятних часів, відклався образ людини, якою бачили її далекі предки. Людина могла вдарити важким кийком, ощиритися списом з обпаленим вістрям, пустити з лука стрілу з крем’яним наконечником, наставити пасток і ям. Тепер та людина стріляла з рушниці, як це сталося вчора. В усі часи вона була єдиною істотою, котра могла здолати гризлі. І Природа подбала, щоб ведмежа пам’ять зберегла цей спогад про людину, щоб він передавався із покоління в покоління, скільки б їх не було: сто, тисяча, чи, може, десять тисяч.

І ось тепер, уперше в житті, цей предковічний спогад виринув, нагадав про себе, і Тор зрозумів застереження. Він пройнявся ненавистю до людини, відтепер він ненавидітиме все, що матиме сліди її присутності. Одночасно з ненавистю він уперше в житті відчув страх. Між іншим, якби людина не була створінням, що прагне смерті Тора та його численних родичів, світ знав би гризлі не під його теперішньою назвою — Ursus Horribilis[37], — а під якоюсь іншою, ласкавішою.

Тор прямував уздовж струмка твердою, хоч і незграбною, ходою й безперестанку щось винюхував. Голова його була низько опущена, масивні задні лапи піднімалися й опускалися хвилястими рухами, які властиві усім ведмедям, а надто гризлі. Його довгі кігті торохкали об каміння. То він із важким хрускотом ступав по гальці, то йшов по м’якому піску — безгучно, залишаючи величезні сліди.

Той куток у долині, до якого він зараз заходив, мав особливе значення для Тора. Він раз у раз зупинявся, крутив головою то ліворуч, то праворуч і постійно принюхувався. Ведмедів важко назвати однолюбами, але Тор уже багато років, коли починався гін[38], приходив сюди, у цю прекрасну долину, затиснуту між гірськими пасмами, на пошуки своєї Ісквао. Він завжди знаходив її тут у липні. Вона притьопувала сюди й блукала чудовими луками, очікуючи свого обранця. Щоразу її приваблював сюди інстинкт, який підказував, що слід подбати про потомство на наступний рік.

Ісквао мешкала на захід звідси, але щороку, коли наставала шлюбна пора, прибивалася сюди. То була гарна ведмедиця, велика, здорова, з прекрасним золотаво-бурим хутром, і ведмежата, які народжувалися у Тора та Ісквао, були найгарнішими ведмежатами на всі тутешні гори. Вони з’являлися на світ, прозрівали, виростали, змагалися з іншими ведмедями серед долин та схилів далеко на заході. І якщо Торові доводилося проганяти зі своїх володінь своїх же нащадків чи іноді навіть дати їм прочухана, то мудра Природа подбала про те, щоб він ніколи не довідався, що ті суперники — його плоть і кров. Тор, майже як усі старі незгідливі буркотуни-самітники, недолюблював малечу, хоча і міг змиритися з близькістю ведмежати, як терпить сварливий старий присутність рожевого немовляти. І він не був забіякою, мов той Панч[39], адже на своєму віку не вбив жодного ведмежати. Він міг почастувати ляпасом якесь набридливе маля, після чого малий непослух котився по землі, як волохатий м’ячик, але в ударах його лап не було жодної загрози маленькому життю.

Єдиний випадок, коли Тор дозволив собі грубу поведінку, — це коли до його володінь невідь-звідки вдерлася зайда-ведмедиця, та ще й не сама, а з усім своїм виводком. Зазвичай він поводився, як справжній лицар. Стерпів би і їхню присутність, але надто сварливої вдачі була та ведмедиця, а хто схоче миритися з отакими сусідами? Кілька разів він ловив їх на гарячому, коли вони розкошували на його припасах, і тоді все його невдоволення виливалося у два-три добрі стусани ведмежатам. Ось і все.

Я кажу це для того, щоб ви зрозуміли, яке дике, несамовите хвилювання охопило Тора, коли він, обминаючи купу каміння, відчув неподалік знайомий запах. Він зупинився, крутнув головою і глухо вилаявся по-ведмежому. На відстані шести футів од нього, розпростершись на латці білого піску, плазуючи і немов благаючи про милосердя, лежало самотнє ведмежа. Ще не знаючи, з ким звів його випадок — із другом чи ворогом, — воно було ні живе ні мертве від страху. На вигляд йому було щонайбільше три місяці, у такому віці ведмежата ще не гуляють у лісі без материнського супроводу. Гостренька рудувата мордочка та біла плямка на грудях промовисто свідчили, що його батьками були не гризлі, а чорні ведмеді.

Ведмежа немов щосили волало до його сумління: «Я загубилося, заблукало, а може, мене викрали від мами. Я дуже зголодніло, і в п’ятці застрягла голка дикобраза». Та попри всі його намагання, Тор лиш гаркнув до нього загрозливо; обмацував поглядом прилеглі скелі, шукаючи його матір. Одначе ведмедиці ніде не було, мало того, не було й запаху, який би видавав її присутність, і Тор після нетривалого спостереження, знову повернув масивну голову до ведмежати.

Тим часом Мусква — цим словом індіанці називали таких ведмежат, — плазуючи на черевці, підповз ближче на один-два фути. Коли Тор почав оглядати його вдруге, він, радісно звиваючись, посунувся ще на півфута вперед. Тор застережливо загарчав. Це означало: «Ближче не лізь, бо як дам, то покотишся!».

І Мусква усе зрозумів. Він укляк, наче мертвий, і всім своїм тілом — носом, лапами, черевом, — утиснувся в пісок. Тор знову поглянув навкруги. А коли опустив очі, Мускву вже відділяло лише три фути. Ведмежа в’юном звивалося на піску і жалібно скиглило.

Тор невисоко, на чотири дюйми від землі, звів праву лапу і грізно попередив: «Пролізеш ще хоч дюйм — дістанеш ляпаса!»

Мусква затремтів, почав звиватися, лизнув червоним язичком тоненькі губи. Він одночасно виказував страх і благав зглянутися на нього. Попри Торове попередження, він таки проповз йому назустріч іще шість дюймів.

Цього разу з Торової пащі вихопилось не гарчання, а щось схоже на хрип. Велика лапа важко впала на пісок. Він знову оглядівся, втягнув носом повітря, а тоді заревів. Старий незгідливий самітник зрозумів би, що означає цей рик: «Де вештається його мати, хай їй грець!»

А потім сталося неочікуване. Підповзши до пораненої Торової лапи, Мусква підвівся. Він відчув запах свіжої крові і, потягнувшись до неї, легенько лизнув. Від оксамитового дотику малого язичка Тор відчув щось схоже на раювання. І поки ведмежа вилизувало рану, він стояв нерухомо і тихо. Коли процедура закінчилася, Тор нахилив свою велику голову і обнюхав привітний хутряний клубочок. Мусква заскиглив, як скиглять діти, загубивши матір. Тор гаркнув, щоправда, вже не так суворо. У його гарчанні більше не було погрози. Великий гарячий язик лизнув мордочку ведмежати.

«Ходімо!», — запросив він Мускву, знову рушаючи на північ.

І мале осиротіле гостроносе ведмежа, немов прив’язане, подріботіло слідком.