Розділ четвертий

— Вистежимо, не вистежимо — не в тому річ. Не забувай, що ми на полюванні. Навіть поранений, гризлі не сидітиме на місці. Він не покине свою територію, але й не гулятиме відкрито у горах, як досі. Десь днів за три-чотири має приспіти Метусин зі своїми собаками, і от коли ми залучимо до нашої забави зграю ердельтер’єрів[30], то пополюємо на славу.

Ленгдон поглянув на вогонь через начищену до блиску рушничну цівку і з сумнівом сказав:

— Йому хоча б за тиждень нас наздогнати. Надто вже дикі тут нетрі.

— Навіть якщо ми йтимемо по каменях, старий індіанець однаково знайде наші сліди, — запевнив Брюс, — аби тільки собаки не лізли зопалу до дикобразів, бо їх там аж кишить, і покалічитися — раз плюнути. А от коли вони прийдуть, — тут він підвівся, потягнувся довгим тілом, — тоді ми заживемо так, як ще ніколи не жили. Я так мислю, що ведмедів у цих горах хоч греблю гати, тож ці собаки тут і тижня не протягнуть. Хочеш парі?

Ленгдон клацнув рушничним замком.

— Мені потрібен тільки той ведмідь — один-однісінький, — промовив він уперто, не реагуючи на пропозицію товариша. — Я вже навіть придумав, як ми його завтра вполюємо. Звісно, ти, Брюсе, знавець ведмедів, та як на мене, надто тяжка в нього рана, щоб він утік кудись далеко.

Ще завидна вони наносили бальзамових гілок і намостили біля вогнища дві постелі. Брюс саме розстеляв свої ковдри, готуючись до нічлігу, і Ленгдон не зволікаючи і собі почав лаштуватися до сну. За плечима у них був напружений день, тож не дивно, що, улігшись, обидва поснули за якихось п’ять хвилин.

Ленгдон ще спав, коли Брюс на світанні прокинувся й виліз із постелі. Тихенько, щоб не розбудити товариша, взув чоботи й, збиваючи з трави важку росу, неквапно вирушив до коней, що паслися за чверть милі від них. Назад він повернувся з Черепахою та верховими кіньми. Ленгдон уже встав і розпалював багаття.

Він часто тішив себе думкою, що ось такі ранки і життя просто неба розбили вщент прогнози лікарів і не дозволили трунарям забагатіти на його похороні. Рівно вісім років тому, так само у червні, він уперше потрапив на Північ: худий, із запалими грудьми — за п’ять хвилин сухотник! «Якщо, юначе, ви наполягаєте на переїзді, воля ваша, — застерігав його лікар. — Та це лише пришвидшить вашу смерть».

За час, який минув відтоді, його запалі груди збільшилися в об’ємі на п’ять дюймів, та й сам він став тугий, неначе вузол. Перші рожеві барви сонця ковзали по гірських вершинах, повітря густо пахло цвітом, зіллям та росою, й ритмічно рухалися Ленгдонові груди, глибоко вдихаючи кисень, щедро присмачений цілющим бальзамовим трунком.

На відміну від флегматичного Отто, він сприймав своє дике життя із незмінним азартом. Від почуттів, що його переповнювали, Ленгдонові завжди хотілося кричати, співати, насвистувати щось веселе, але не цього ранку: сьогодні в ньому нуртував азарт мисливця.

Поки Отто сідлав коней, Ленгдон пік паляниці з прісного тіста. Він був великим мастаком «дикого хлібопечення», як він це сам називав. Спосіб, до якого він удавався, мав подвійну перевагу: він заощаджував час і був простий.

Ленгдон розв’язав один важкезний мішок із борошном, зробив кулаками ямку в борошні, налив туди пінту води, півчашки оленячого жиру, додав столову ложку пекарського порошку, три пучки солі — й почав замішувати тісто. Не збігло й п’яти хвилин, як сирі паляниці вже лежали на великій бляшці. За наступні півгодини Ленгдон устиг підсмажити біфштекси з баранини, спекти картоплю та припекти паляниці до брунатно-золотавого відтінку.

Диск сонця тільки-но виринув із-за східного видноколу, коли мисливці покинули табір.

Через рівнину вони їхали верхи, коли ж дорога пішла вгору, рушили пішки, ведучи коней за повіддя.

Знайти слід Тора було зовсім не складно. Там, де він учора зупинявся і грізно гарчав, викликаючи ворогів на герць, на землі темно червоніла чимала пляма крові. Від плями до пасма гір тонкою ниткою вів кривавий слід. Спускаючися з другого боку до видолинка, вони ще тричі знаходили місця, де зупинявся Тор, і в кожному з них бачили почервонілу землю або каміння з висохлою кров’ю.

Вони минули ліс, вийшли до струмка, і коли побачили на смузі чорного затверділого піску відбитки Торових лап, то мимохіть завмерли. Брюс аж здригнувся, а Ленгдон, здивовано скрикнувши, швиденько витяг із кишені рулетку й нахилився над одним із них.

— П’ятнадцять із чвертю дюймів! — зачудовано повідомив він.

— Ану ще раз! — порадив Брюс.

— П’ятнадцять з половиною!..