Розділ третій

Брюс почув його саме тоді, коли вже ушосте намагався влучити у гризлі з семисот’ярдової відстані; а Ленгдон саме перезаряджав рушницю. Секунд десять-п’ятнадцять Тор стояв перед ними, не криючись; обурено ревів, викликаючи невидимого ворога на чесний двобій. Коли ж бахнуло усьоме (це вже озвалася рушниця Ленгдона), його наче уперіщили по спині розпеченим прутом. Дивний жах пройняв ведмедя при вигляді вогню, проти якого він нічого не міг вдіяти, і він знову погнав до ущелини. Ще й ще він чув рушничні постріли, які лунали, наче грім у небі, проте цього разу йому вже не пекло. Перемагаючи біль від поранень, він почав спускатися в долину за перевалом.

Тор зрозумів, що поранений, однак йому невтямки було інше: як таке могло статися? Спускаючися схилом, він ненадовго зупинився, лише на декілька секунд, але й цього було досить, щоб на землю під передньою лапою натекла невеличка калюжка крові. Немов не вірячи своєму чуттю, з подивом втягнув повітря.

Він узяв на схід — і невдовзі відчув у повітрі свіжий запах людини. Оцей запах приніс сюди вітер, і Тор, який ще хвилину тому збирався лягти, щоб позализувати рани, трохи прискорив свою незграбну ходу, бо вже добре утямив одне, настільки добре, що до скону пам’ятатиме: запах людини і пекуча рана — це як два боки однієї медалі.

Тор зійшов у видолинок і зник у густій пущі. Продершись крізь неї, опинився біля струмка. Він, мабуть, уже разів сто проходив уздовж цього потічка то вгору, то вниз. Це був такий собі місточок — не єдиний, але головний, — що сполучав дві половини Торових угідь.

Щоразу, зазнавши травми чи захворівши, або ж готуючись до зимового сну, він вирушав сюди. Це підказував йому інстинкт. Впливало на це рішення і те, що він народився майже у зовсім неприступній місцині, у якій брав початок струмок, і там, серед колючих кущів дикої смородини і ягоди-мильнянки[26], серед щільних червоних килимів ведмежих ягід[27] минуло його дитинство. Він змирився з присутністю інших ведмедів — і чорних, і гризлі, — на ширших і більш сонячних схилах своїх володінь рівно настільки, наскільки вони не докучали йому, з’являючись на його території. Вони могли шукати собі їжу, дрімати у сонячних водоймах, жити в мирі та спокої, якщо не заперечували його права власності.

Тор не проганяв інших ведмедів зі своїх володінь, хіба лиш тоді, коли мусив довести, хто в цій місцині Великий Могол[28]. Коли доводилося ставити на місце знахабнілих зайд, часто доходило до сутичок. І після кожної баталії Тор приходив у цю долину та вирушав уздовж потічка вгору, щоб залікувати бойові поранення.

Сьогодні він ішов цією стежиною повільніше, ніж звичайно. Невимовний біль шматував його передпліччя. Подеколи він дошкуляв йому так, що мимохіть підкошувалася лапа і він мало не падав. Кілька разів він заходив по плечі в озерця, щоб остудити рани прохолодною водою. Помалу кровотеча припинилася. Проте біль наростав щохвилини.

Найбільш помічним засобом за таких надзвичайних обставин були для Тора грязьові ванни. І саме в них крилася спонука приходити сюди щоразу, коли він нездужав чи зазнавав поранення. Цей шлях приводив гризлі до грязьових ванн. А багно оте було цілюще.

Коли він дістався до свого «шпиталю», сонце пірнало за гори. Тор ступав, ледь роззявивши пащу. Голова його чимраз нижче хилилася до землі. Він був виснажений, плече боліло так, що він був ладен уп’ястися зубами в отой навісний вогонь, який дошкуляв його тілу.

Озерце грязі мало в поперечнику футів двадцять, а може і тридцять, а в серці брудної калюжі виднілося невеличке водне плесо. Грязь була консистенції глини, м’яка, прохолодна, золотистої барви, і Тор забрів у цю рідоту майже по самісінькі плечі, м’яко перекинувся на уражений кулею бік. Глина заспокійливим бальзамом торкнулася його поранень. Вона закрила, затягнула рани, Тор одразу відчув неймовірне полегшення — і голосно зітхнув. Він довго вилежувався у м’якій глиняній постелі. Сонце сіло, все навкруги заполонила темрява, і в небі висипали дивовижні зорі. А Тор і досі лежав у глині, загоюючи перші рани, завдані людьми.